«Привид» не може втекти

— А як відносно третього гріха?

— Я зараз дам тобі в пику, — пообіцяла Наталя.

— Фі, як негарно: незнайомому мужчині сказати «ти», — знову посміхнувся він.

— Ну от що, Палій, — сказала Наталя, — коли ти прийшов, щоб спокушати мене, можеш забиратися геть.

Розв’язність миттю злетіла з нього.

— Ви мене знаєте?

— Знаю. Адже й ти мене знаєш.

— Коли ви приходили в інститут, я не думав, що ви Супрун.

— А потім тобі описали мене, — усміхнулася Наталя. — Чи, може, фото показали?

— Не треба, Наталю Сергіївно, на бога брати. Негарно. Ми не у вашому кабінеті. Та якщо ви цікавитесь фотографіями — подивіться в меню. Там лежить дуже цікавий знімок.

Наталя взяла меню, розгорнула й побачила фото розміром дев’ять на дванадцять. На ньому було двоє: молода жінка в накинутому наопашку легенькому пальті і чоловік років двадцяти семи-тридцяти в гестапівській формі. Вони стояли біля ганочка якогось дерев’яного будинку. І хоча гілка куща, що ріс поблизу, перекреслювала весь передній план, їхні обличчя було видно досить виразно. Схоже, що їх фотографували потай за допомогою телеоб’єктива. Жінка, очевидно, щойно збігла з ганочка: під накинутим на плечі пальтом було видно домашній халатик. Маленька, тендітна, вона стояла перед кремезним гестапівцем, підвівши голову, і щасливо всміхалася. Чоловік бережно тримав її за плечі і теж усміхався.

Наталя одразу впізнала маму, хоча на жодному фото не бачила її такою молодою і щасливою. У гестапівця було приємне обличчя: чисто поголене, гладке, навіть пещене. Він був стрункий, підібраний; зловісна чорна форма гарно сиділа на ньому. Саме такими Наталя уявляла собі гітлерівців. Такими вона бачила їх на інших фото: коло шибениць, ровів смерті, перед шеренгами приречених в’язнів. А цей стояв перед мамою і обнімав її.

Наталя закрила меню, спитала майже спокійно:

— Це Фріснер?

— Здається, — посміхнувся Палій. — Я з ним не був знайомий. Але мене послала людина, яка знала його. Його і вашу лібер муттер[11]. Я правильно сказав по-німецьки?

— Правильно, — мовила Наталя, насилу стримавши бажання жбурнути в Палія вазочку з морозивом.

— Ця людина, — вів далі Палій, відкидаючись на спинку стільця і розгойдуючись на ньому, — не заперечує проти зустрічі і розмови з вами.

Наталя не відповіла: це могла бути пастка. Проте відступати вона не хотіла. Тільки думала про те, як поводитися далі.

— Що треба цій людині од мене? — спитала.

— На жаль, я не вповноважений вести переговори, — відповів Палій. — Не бійтеся, це буде тільки ділова розмова.