Він розповів мені, що цей винахід змалку полонив усі його думки; що тепер на його верстаті цілий словник; що він якнайточніше вирахував пропорції, вживані по книгах, між артиклями, іменниками, дієсловами та іншими частинами мови.
Я щиро подякував цьому славетному чоловікові за лекцію та демонстрування й пообіцяв, якщо повернуся колись на батьківщину, оголосити його там єдиним винахідником цієї дивної машини, форми якої я просив дозволити мені накреслити на папері в поданому тут вигляді. Я сказав також, що, хоч наші європейські вчені й мають звичку красти один в одного винаходи (в чім, проте, є й гарний бік, бо це викликає суперечки про право першості), я вживу заходів, аби честь його винаходу належала лише йому, без суперників.
Потім ми відвідали школу мовознавства[63], де троє професорів працювали тоді над удосконаленням рідної мови.
Перший проект пропонував скоротити розмову, переробивши багатоскладові слова на односкладові та скасувавши дієслова і прикметники, бо в дійсності всі мислимі речі — самі іменники.
Другий передбачав цілковите знищення всіх слів узагалі, що було б дуже корисно для здоров"я та зберігало б силу-силенну часу, бо всім відомо, що кожне вимовлене слово роз"ятрює легені і, значить, укорочує нам життя. Виходячи з того, що слова по суті позначають речі, він казав, що людям, замість говорити, зручніш було б носити з собою ті предмети, про які може бути мова. І таку спробу, безперечно, зробили б на велику користь здоров"ю та часу людства, якби жінки не змовились із черню та неписьменними і не пообіцяли повстати, якщо їм не дадуть волі говорити власним язиком за зразком їхніх дідів та прадідів. Отак простий люд завжди буває непримиренним ворогом знання. А втім, багато найбільш учених і мудрих людей пристали на систему висловлюватися речами. Єдина її незручність, а надто для тих, хто має багато чого сказати, полягає в потребі тягати на спині цілу купу різних речей, що подеколи вимагає допомоги одного-двох здоровенних наймитів, яких не кожен може мати. Я часто бачив, як двоє таких мудреців, зігнуті під вагою торб і пакунків, неначе наші рознощики, стрічалися на вулиці. Вони розкладали все своє добро на землі, і, порозмовлявши якусь годину, знову навантажували торби, піддавали їх на плечі один одному і розходилися, попрощавшись.
Щодо коротенької розмови, то потрібне для неї приладдя вільно вміщується в кишені чи під пахвами, а вдома вона взагалі не є проблемою. В помешканнях, де відбуваються побачення послідовників цієї науки, повнісінько різних речей, і співбесідники завжди мають на похваті все, що може здатися для їхніх хитромудрих балачок.
З другого боку, цей винахід міг би заступити міжнародну мову, бо міміка — річ зрозуміла для всіх націй, а речі — скрізь зовсім або майже однакові, і тоді посланці можуть порозумітися з першим-ліпшим монархом або міністром, мови яких вони зовсім не знають.
Був я і в школі математики, де викладач навчає учнів за методом, що його важко уявити у нас в Європі. Теореми й доведення їх пишуться на тоненьких облатках чорнилом, зробленим з порошку проти головного болю. Учень натщесерце ковтає облатку і протягом трьох днів живиться лише хлібом та водою. Коли облатка перетравлюється, чорнило разом із кров"ю переходить у мозок і вносить туди ж і теорему. На жаль, наслідки цієї системи не відповідають сподіванкам почасти через те, що закралась якась помилка у визначенні суміші чи пропорцій складових частин чорнила, а почасти й через зледащіння самих учнів. Та облатка така несмачна, що хлопці стараються виплюнути її раніше, ніж вона почне діяти, а до того ж їх не можна вмовити утримуватися від їжі так довго, як приписано.
Розділ VI
Школа політичних прожектерів справила на мене погане враження. Професори її, по-моєму, скидаються на божевільних, а таке видовище завжди засмучує мене. Ці невдахи пропонували винайти способи переконати монархів вибирати своїх улюбленців із числа людей розумних, здібних та доброчесних; навчити міністрів зважати на благо суспільства; винагороджувати чесноти, великі здібності та видатні заслуги; навчити царів розуміти свої власні інтереси, базуючи їх на інтересах народу; на урядовців призначати осіб, гідних своєї посади. Вони плекали багато ще й інших нездійсненних і диких химер, які ніколи доти не спадали на думку нікому з мислячих людей, і я зайвий раз пересвідчився в справедливості старого спостереження, що на світі нема такого незвичайного та безглуздого, чого дехто з філософів не захищав би як істину.
Проте я мушу визнати, що не всі в цій частині Академії були химерниками. Там був один надзвичайно талановитий доктор, який чудово знався на природі та системах керування. Ця славетна особа вельми корисно витрачала свій час, знаходячи ліки проти всіх хвороб, на які недужають урядові органи, з одного боку, через хиби та вади самих урядовців, а з другого — через розбещеність тих, хто мусить їх слухатись. І дійсно, відколи геть усі письменники і вчені визнають цілковиту схожість між природним тілом і організмом політичним, безперечним стає, що й запобіжні засоби, і засоби лікування їхніх хвороб мають бути однакові. Ми знаємо, що сенатори і члени високих зборів нерідко запалюються і бувають занадто балакучими та не в доброму настрої. Вони часто хворіють на біль голови, а надто серця, на конвульсії, коли їм болісно корчить нерви та мускули обох рук і особливо правої, на сплін, нетравлення шлунка, запаморочення та марення, на золотушні пухлини, повні смердючого гною, на відригування кислим, на вовчий апетит та розлиття жовчі, не кажучи вже про інші хвороби, про які не варто згадувати.
Тому доктор цей пропонує, щоб під час засідань сенату протягом перших трьох днів у залі були присутні медики, які щовечора (по закінченні дебатів) мацали б пульс кожному сенаторові, а потім, порадившись і докладно обговоривши характер кожної недуги та способи лікування, на четвертий день поверталися до зали засідань уже з аптеками та потрібними ліками. Перш ніж сенатори почнуть засідати знову, лікарі мають дати кожному з них, залежно від хвороби, легкого пом"якшувального, проносного, очисного, роз"їдного, паліативного, лаксативного; ліків проти головного болю, проти жовтяниці, проти греця, проти харкотиння, проти глухоти і на наступному засіданні, залежно від дії ліків, повторити, змінити або припинити вживання їх.
Цей проект не може коштувати дорого суспільству і, на мою скромну думку, буде, мабуть, дуже корисним, бо прискорить проведення справ у тих країнах, де сенат бере якусь участь у законодавстві; він породить одностайність, скоротить дебати, розкриє кілька ротів, тепер закритих, і закриє куди більшу кількість розкритих, вгамує запал молодої людини і виправить завелику черствіть старої; збудить тюхтіїв і заспокоїть дратівливих.
Знову ж таки: всі скаржаться, що улюбленці монархів завжди мають коротку та ледачу пам"ять, і цей доктор пропонує, щоб кожен допущений до першого міністра, коли перекаже йому коротенько та ясно свою справу, відходячи, дав йому цибульки, або штовхнув у живіт, або наступив на мозоль, або тричі потягнув за обидва вуха, або вколов голкою крізь штани, або до синця ущипнув за руку і тим не дав міністрові забути про його справу. Таку операцію треба повторювати кожного приймального дня, доки справу не розв"яжуть остаточно або категорично відмовлять задовольнити прохання.
Він пропонує також, аби кожен сенатор, висловивши на великій національній раді свою думку й захистивши її, неодмінно голосував би за прямо протилежну, бо наслідок голосування неодмінно буде тоді кращим для загального добра.
Аби примирити ворожі партії, коли суперечки між ними стають занадто запеклими, він рекомендує такий дивний спосіб: взяти з кожної сторони по сто лідерів і посадовити їх парами один проти одного, добираючи в пари людей по змозі з головами однакового розміру. Далі двоє хірургів мусять воднораз розпиляти їм потилиці так, щоб рівно навпіл поділити їхні мізки, і негайно ж прикласти потилицю кожного до передньої частини голови його партійного супротивника. Робота, звичайно, вимагає деякої точності, але професор запевняв, що коли операцію буде зроблено добре, то одужання забезпечене. Аргументує він так: дві половини мозку, змушені дискутувати про якесь питання, в порожнині одного черепа незабаром порозуміються й дадуть поміркованість та правильність мислення, такі бажані в головах тих, які вважають, ніби вони з"явилися на світ спеціально для того, щоб стежити за його рухами та керувати ними. Що ж до різниці мізків — якісної чи кількісної — у проводирів партій, то, як запевняв нас на підставі своєї практики доктор, це — суща дрібниця.
Я чув палкі дебати двох професорів із приводу найвигіднішого та найефективнішого способу діставати гроші, не чинячи прикрості населенню. Один твердив, що найсправедливіше буде оподаткувати пороки та дурість, і хотів, щоб розмір податку на кожного встановлювало журі з сусідів. Другий додержувався діаметрально протилежного погляду. На думку його, оподатковувати треба якраз ті якості душі та тіла, яким людина сама складає найвищу ціну. Розмір податку має залежати від рівня їхньої досконалості, а оцінку їх треба дати визначити її власному сумлінню. Найбільше податків, казав він, слід стягати з тих, кого люблять особи іншої статі, а суму встановлювати залежно від рівня та характеру успіху, бо тут можна взяти за свідків і самих зацікавлених осіб. Однаково власним суддею може бути кожен і в питанні про свою дотепність, відвагу та чемність, які теж мають підлягати великим податкам. Щодо чесності, розуму, справедливості та освіти, то їх передбачалося не оподатковувати зовсім, бо це такі своєрідні якості, яких ніхто не визнає в сусіда, і кожен завжди помиляється, оцінюючи їх у себе.
Жінок пропонувалось оподатковувати за їхню вроду та вміння одягатися, причому їм надавалося таких же пільг, як і чоловікам: складати самим собі ціну. Але вірність у коханні, доброчесність, розсудливість та гарну вдачу від податку треба звільняти, бо він не покрив би витрат на збирання його.
Аби зв"язати сенаторів з інтересами корони, він пропонує жеребкувати посади між членами сенату, причому кожен мусить спершу присягнутися, що голосуватиме в інтересах двору, незалежно від того, виграє чи ні; але тому, хто програє, вільно брати участь у новому жеребкуванні на першу ж вакансію. У такий спосіб у них завжди житиме надія; ніхто не скаржитиметься на невиконану обіцянку і всі свої невдачі скидатиме цілком на долю, що плечі її ширші та дужчі, ніж у міністрів.
ebooksa