Я розпочав цю відчайдушну подорож 15 лютого 1714–1715 року, о дев"ятій годині ранку. Вітер був ходовий. Спершу я тільки веслував, але невдовзі, не бажаючи втомлюватись і боячись, аби не стишився вітер, наважився розпустити свій маленький парус і так, з допомогою відпливу, робив, гадаю, ліги півтори за годину. Мій господар із приятелями стояли на березі, доки я майже зовсім зник їм з очей, і до мене часто долинав голос гнідого огиря (який завжди любив мене), що гукав: «гнуй іла нига маяг єгу!» (бережи себе, любий єгу!).
Я мав намір дістатися баченого мною раніше острівця і оселитися там, заробляючи хліб власною працею. Це було б більшим щастям, ніж дістати посаду першого міністра при найчемнішому дворі в Європі, — такою жахливою здавалась мені сама думка повернутися до Європи, щоб перебувати в товаристві та під владою єгу. На самоті ж я міг би, принаймні, віддатися своїм думкам, обмірковуючи чесноти незрівнянних гуїгнгнмів і не ризикуючи погрузнути в розпусті моїх одноплемінників.
Читач, певно, пригадує, що, заарештований екіпажем, який змовився проти мене, я кілька тижнів просидів у каюті, не знаючи, куди пливе корабель, а матроси, зсаджуючи мене з баркаса на берег, правдиво чи брехливо, присягалися, ніби й самі не знають, яка то частина світу. Проте, я гадав тоді, що ми пливемо градусів на десять на південь від мису Доброї Надії, або близько 45° південної широти. Я зробив такий висновок із кількох підслуханих мною слів, а розмови про їхній намір іти до Мадагаскару навели мене на думку, що ми були на південний захід від нього. Хоч то було тільки припущення, я все ж таки вирішив узяти курс на схід, аби дістатися західного берега Нової Голландії чи якогось із островів, що лежать на захід від неї. Пройшовши при західному вітрі, за моїми розрахунками, щонайменше 18 ліг, я годині о шостій увечері помітив малесенький острівець на відстані півліги і незабаром пристав до нього. Це, власне, було не що інше, як скеля з вимитою в ній бурями невеличкою затокою. Витягши на берег пірогу, я зійшов на вершину скелі і на сході виразно вгледів землю, що смужкою тяглася з півдня на північ. Проспавши ніч у пірозі, я вранці вирушив у путь і о сьомій вечора досяг уже південно-східного берега Нової Голландії. Це ствердило мою давню думку, що на картах країну цю вміщують принаймні на зайвих три градуси на схід. Про це, здається, я багато років тому говорив моєму шановному другові — панові Герману Моле[110] і обґрунтовував свою думку, але він волів пристати до інших авторів.
Там, де я висадився, людей не було видно, але не маючи з собою зброї, я не наважився заходити далеко в глиб країни. На березі я знайшов молюсків і поїв їх сирими, бо боявся розпалювати багаття, щоб тубільці не помітили вогню. Заощаджуючи свої запаси, я протягом трьох днів годувався устрицями та іншими слимаками і, на щастя, знайшов джерельце з чудовою водою, яка добре збадьорила мене.
На четвертий день, відійшовши від берега трішки далі, я побачив — на відстані не далі як за п"ятсот ярдів, — двадцять чи тридцять тубільців. Усі вони — чоловіки, жінки і діти — були зовсім голі й сиділи навколо багаття, наскільки я міг судити з диму. Один, помітивши мене, показав на мене іншим, і тоді п"ятеро їх, залишивши біля багаття жінок та дітей, попрямували до мене. Я кинувся чимдуж до берега, сів у пірогу і відплив у море. Помітивши мій відступ, дикуни побігли слідом за мною і, перш ніж я встиг відпливти досить далеко, випустили стрілу, яка глибоко ввігналась у моє праве коліно, залишивши по собі знак на все життя. Побоюючись, що стріла отруєна, я, від"їхавши на веслах далі від берега (день був тихий), розрізав рану, висмоктав з неї кров і сяк-так перев"язав.
Я вагався, і не наважаючись повертати до місця висадки, вирішив податися на північ. Вітер, хоч і невеликий, дув проти мене — з північного заходу, і мені довелося веслувати. Роздивляючись на всі боки і шукаючи, куди пристати, я на північ-північний схід від себе побачив парус, що з кожною хвилиною ставав виднішим. Спершу я вагався, чекати його чи ні, а далі огида до єгу переважила, і, нап"явши парус та сівши гребти, я попрямував на південь і ввійшов у ту ж таки бухточку, звідки відплив вранці, воліючи краще потрапити до рук варварів, ніж знову жити з європейськими єгу. Витягнувши пірогу на берег, я заховався за прискалок біля того джерельця з прекрасною водою, про яке згадувалось вище.
Корабель підійшов близько до бухти, і з нього послали баркас по прісну воду (ця місцевість, здається, була добре їм відома), але я помітив човен, коли він уже пристав до берега, і було запізно шукати іншого сховища. Матроси, висадившись на землю, побачили мою пірогу. Оглянувши її, вони зрозуміли, що хазяїн мусить бути неподалік. Четверо їх, добре озброєні, обшукали всі щілини та розколини і нарешті надибали мене за каменем, де я лежав ниць. Вони здивовано розглядали мій незвичайний, незграбний костюм, мій камзол із кролячих шкірок, підбиті дерев"яними підошвами черевики, хутряні панчохи, і все це переконало їх, що я не тубілець, бо ті ходили голі. Один із матросів португальською мовою звелів мені встати і спитав, хто я такий. Я добре зрозумів цю мову і, звівшися на ноги, відповів, що я бідний єгу, вигнаний гуїгнгнмами, й уклінно прошу дозволити мені поїхати звідси. Вони здивувалися, почувши відповідь їхньою мовою, і з кольору мого обличчя впізнали в мені європейця; але їм не зрозуміло було, хто такі гуїгнгнми та єгу, і разом з тим моя вимова, що скидалася на кінське іржання, викликала в них сміх. Я ввесь тремтів з переляку та з огиди і, повторивши ще раз своє прохання, поволі пішов до піроги. Але матроси не пустили мене і знову почали розпитувати, звідки я родом, куди їду і таке інше. Я відказав, що народився в Англії і коли я їхав звідти п"ять років тому, наші держави були в дружніх стосунках, і це дозволяє мені думати, що вони не ставитимуться вороже до простосердного єгу, який шукає відлюдного місця, де міг би прожити свій нещасний вік.
Коли вони почали говорити, мені здалося, що я ніколи не чув і не бачив нічого такого протиприродного. Для мене це було так само дико, як собака або корова, які розмовляли б англійською, або єгу — мовою гуїгнгнмів. Чесні португальці й собі були здивовані моїм виглядом і незвичайною вимовою, хоч і добре розуміли мене. Вони поводилися зі мною дуже приязно і сказали, що капітан, напевне, без грошей відвезе мене до Ліссабона, звідки мені легко буде дістатися додому, що двоє їх поїдуть на корабель сповістити капітана про те, що бачили, і дістати від нього розпорядження, а мене тим часом, якщо я не заприсягнусь урочисто — не тікати, затримають силоміць. Я визнав за краще погодитися на таку пропозицію, їх дуже цікавила моя історія, але моя розповідь мало задовольнила їх, і вони вирішили, що нещастя звело мене з глузду. За дві години баркас, відвізши на корабель барильця з прісною водою, повернувся назад із наказом капітана приставити мене до нього. Я впав навколішки і благав не позбавляти мене волі, але даремно: вони зв"язали мене, поклали в човен, привезли на корабель і віднесли в каюту капітана.
Капітан звався Педро де Мендес. То була дуже чемна і благородна особа. Спитавши, чого дати мені попоїсти, він просив, щоб я розповів йому про себе, обіцяв доглядати мене, як себе самого, і наговорив стільки люб"язностей, скільки важко було сподіватися від єгу. Проте я сидів сумний та мовчазний і за малим не зомлівав від самого духу його і його матросів. Нарешті, я попросив дати мені попоїсти з моїх запасів у пірозі, але він звелів принести курча та прехорошого вина, а після того відвести в дуже чисту каюту і там укласти спати. Я ліг, не роздягаючись, а через півгодини, коли, на мою думку, екіпаж обідав, вийшов із каюти і хотів кинутись у море та спробувати дістатися берега, аби не жити серед єгу. На жаль, один з матросів затримав мене, повідомив капітана, і мене замкнули в каюті.
По обіді дон Педро зайшов до мене. Він хотів довідатися, що штовхнуло мене на такий відчайдушний вчинок, запевняв, що хоче єдиного: зробити для мене всі можливі послуги, і говорив так зворушливо, що нарешті я ласкаво згодився зважати на нього, як на тварину, що має певні розумові здібності… Коли я коротенько розповів йому про мою подорож, про змову проти мене моїх людей, про країну, на берег якої вони мене зсадили, і про моє трирічне життя в гуїгнгнмів, він поставився до моїх слів, як до марення або вигадки. Це страшенно образило мене, бо я й забув уже, що таке брехня, без якої єгу всіх країн не можуть обходитися самі і в якій підозрюють усіх своїх одноплемінців. Я спитав його, чи існує в їхній країні звичка казати те, чого нема, запевнив, що майже забув про брехню, і що, проживши в Гуїгнгнмії хоч тисячу років, не почув би й слова брехні від найостаннішого челядника. Сказавши далі, що мені байдуже, чи вірить він моєму оповіданню, чи ні, я, проте, на подяку за його люб"язність обіцяв поблажливо поставитися до порочності його натури, відповідати на всі заперечення, які він зволить робити, і тоді він легко виявить істину.
Капітан, людина розумна, по кількох спробах спіймати мене на перекручуванні істини, почав краще ставитися до моєї правдивості і сказав, що, коли я дам йому слово не робити замахів на своє життя, він звелить звільнити мене, а в противному разі триматиме, як в"язня, до самого Ліссабона. Я дав таку обіцянку, зауваживши разом із тим, що мені легше було б терпіти найбільше лихо, ніж повертатися жити серед єгу.
Під час нашої подорожі не трапилось нічого цікавого. На вдячність за капітанову ласку, я іноді розмовляв із ним, докладаючи всіх зусиль, аби не виявляти своєї огиди до людства; вона, проте, часто прохоплювалась у мене, але капітан удавав, що не помічає цього. Здебільшого ж я сидів у себе в каюті, уникаючи бачити будь-кого з екіпажу. Капітан часто умовляв мене скинути дикунське вбрання і пропонував позичити свій найкращий костюм, але сама думка одягти на себе те, що було на єгу, завдавала мені жаху. Я попросив лише позичити мені дві чисті сорочки, що випрані після нього, не зможуть, здавалося мені, дуже забруднити мене. Я сам прав їх, міняючи щодня.
Ми прибули до Ліссабона 5 листопада 1715 року. Коли ми сходили на берег, капітан, щоб уберегти від глузування юрби, змусив мене вкритися його плащем. Він провів мене до свого дому і на моє настійливе прохання примістив у кімнаті на горішньому поверсі, з вікнами на двір. Я благав дона Педро нікому не казати про мої пригоди в гуїгнгнмів, бо найменший натяк на таку історію загрожував би мені не тільки силою відвідувачів, але й переслідуванням від інквізиції, ув"язненням, а можливо, і спаленням на вогнищі. Капітан переконав мене замовити костюм, але я ніяк не міг дозволити кравцеві взяти з мене мірку. Проте дон Педро був майже однакового зі мною зросту, і його костюм досить добре підходив і до мене. Він позичив мені ще й інші потрібні, зовсім нові речі, які я спочатку провітрював протягом двадцяти чотирьох годин.
Капітан був неодружений і мав у господі лише троє слуг, яким ніколи не дозволялося подавати страви на стіл. Уся поведінка дона Педро була така люб"язна, і він виявив стільки гарної людяної чутливості, що я нарешті звик до його товариства. Далі, під його впливом я визирнув на задвірок, потім вийшов до інших кімнат, але подивившись звідти на вулицю, аж відскочив назад з переляку. За тиждень він спокусив мене зійти вниз, до дверей. Острах мій перед людьми поволі зменшувався, зате огида та презирство до них, здавалося, зростали. Зрештою, набравшися відваги, я пішов із ним прогулятися по вулиці, хоч і мусив затикати собі носа рутою або тютюном.
Через десять днів дон Педро, обізнаний уже до деякої міри з моїми родинними обставинами, сказав, що моя честь і моє сумління вимагають, аби я повернувся на батьківщину і жив удома з дружиною та дітьми. Він казав, що в порту є корабель, готовий відплисти до Англії, і обіцяв дати мені все потрібне для дороги. Нудно було б наводити його аргументи та мої заперечення. На його думку, знайти безлюдний острів, де я хотів оселитися, тепер уже неможливо, а у себе вдома мені ніхто не завадить жити цілком відлюдно.
Нарешті, вважаючи, що мені не залишається нічого кращого, я погодився і 24 листопада виїхав з Ліссабона на англійському торговельному судні, але хто був капітан на нім, я так і не довідався. Дон Педро провів мене на корабель і позичив двадцять фунтів стерлінгів. Прощаючись, він дружньо стиснув мене у своїх обіймах, що не завдало мені великої втіхи. Дорогою я не розмовляв ні з капітаном, ні з матросами, і, вдавши із себе хворого, просидів увесь час у своїй каюті. 5 грудня 1715 року близько дев"ятої ранку ми об"якорилися в Даунсі, а на третю годину вдень я вже прибув до свого дому в Редріффі.
Жінка і діти, що вважали вже мене за мертвого, дуже здивувались і зраділи, а я, мушу зізнатися, дивився на них з ненавистю, огидою та зневагою, згадуючи про споріднення з ними, бо хоч по вигнанні з Гуїгнгнмії я й змусив себе переносити вигляд єгу і мати стосунки з доном Педро де Мендес, усе ж пам"ять і уява мої завжди були повні чеснот та ідей цих чудових гуїгнгнмів. Думка ж про те, що, спаровуючись з одною з представниць породи єгу, я став батьком кількох їх, викликала в мене сором, збентеження і жах.
Тільки-но я ступив у дім, дружина обняла й поцілувала мене, а я, відзвичаївшись за стільки років від дотику цих поганих тварин, упав непритомний і пролежав майже годину. Тепер, коли я пишу це, минуло вже п"ять років по останнім моїм поверненні до Англії. Перший рік присутність дружини або дітей були нестерпні для мене, я не переносив їхнього духу і ще менше міг їсти з ними в одній кімнаті. Вони й досі не насмілюються торкатися мого хліба або пити з мого кухля, не дозволяю я їм і брати себе за руку. На перші ж вільні гроші я придбав двох жеребців і розмістив їх у чудовій стайні, їхній конюх — мій перший приятель, бо самий дух, що він приносить із стайні, бадьорить мене. Мої коні досить добре розуміють мене, і я буваю з ними не менш як чотири години на день. Вони не знають ні сідла, ні вуздечки, дуже люблять один одного й приятелюють зі мною.
Розділ XII
ebooksa