Історію моїх мандрів протягом шістнадцяти років і семи місяців, я розказав тобі, любий читачу, дбаючи не стільки за прикрашання, як за правду. Мабуть, я міг би, як і інші, дивувати тебе неймовірними оповідями, та я волію викладати самі факти найпростішим способом і стилем, бо моє завдання в тім, аби інформувати, а не бавити тебе.
Нам, хто подорожує по далеких країнах, рідко відвідуваних англійцями чи іншими європейцями, легко описувати дивовижних морських або суходільних тварин, але головною метою кожного мандрівника мусить бути виховування розуму та вдачі своїх слухачів і гарними, і поганими прикладами, що дають чужі краї.
Я дуже хотів би, щоб видали закон, який зобов"язував би кожного мандрівника, перш ніж йому дозволять опублікувати відомості про свої подорожі, заприсягтися перед лордом-канцлером, що все надруковане ним буде в міру його розуміння абсолютно правдивим. Тоді світ не пошиватиметься більше в дурні, як це звичайно буває тепер, коли деякі письменники, щоб догодити публіці, обдурюють необережного читача колосальними побрехеньками. Замолоду я з величезною насолодою прочитав багато книжок про мандри, але, об"їхавши відтоді більшу частину земної кулі і маючи змогу на підставі власних спостережень заперечувати силу казкових оповідань, набув великої огиди до такого читання і обурююсь таким безсоромним зловживанням довірливості людської. Отже, оскільки мої знайомі ласкаво вважають, що мої скромні зусилля можуть бути не безкорисні для моєї батьківщини, я взяв собі за принцип, від якого ніколи не ухиляюся, — суворо додержуватися істини. Та в мене й не може бути ні щонайменшої спокуси відійти від цього принципу, доки я тримаю у своїй пам"яті приписи та приклад мого благородного господаря й інших доброчесних гуїгнгнмів, скромним слухачем яких я мав честь тривалий час бути.
Я дуже добре знаю, як мало слави дають твори, що не вимагають від автора ні таланту, ні освіти, ніякого взагалі хисту, крім гарної пам"яті або акуратних записів у щоденнику. Мені відомо й те, що автори мандрів, як і складачі словників, ідуть у непам"ять через вагу та розміри тих творів, що з"являються пізніше і, значить, лягають зверху. Дуже можливо, що мандрівники, які відвідають описані мною краї після мене, викриють мої помилки (коли вони є) і додадуть багато власних відкрить, відсунувши мене назад і ставши на моє місце, а світ і забуде, що був такий письменник. Якби я писав заради слави, це було б дуже мені неприємно, але єдина моя мета — благо суспільства, і тому я, взагалі, не можу засмутитися цим. І справді: хто ж, якщо він вважає себе за розумну, пануючу в своїй країні істоту, читатиме про описані мною чесноти благородних гуїгнгнмів, не соромлячись своїх власних пороків? Не кажу вже про ті далекі нації, де панують єгу. Найменш розбещені серед них, мабуть, бробдінгнежці, погляди яких на урядування та мораль нам треба було б наслідувати. Не хочу вже просторікувати більше, нехай розсудливий читач уважніше вивчає ці записки сам і робить належні висновки.
Вельми приємно мені те, що мій твір не підлягає осуду. Які ж бо закиди можна робити письменникові, що розповідає лише про голі факти, котрі мали місце в таких далеких країнах, де ми не маємо ні найменших торговельних чи комерційних інтересів? Я старанно уникав усяких помилок, що за них, часто занадто справедливо, дорікають авторам мандрів. До того ж я не маю нічого спільного ні з якою партією і пишу безсторонньо без упередженості або лихого наміру проти якоїсь людини чи групи людей. Я пишу з благородною метою навчити людство, над яким, без зайвої скромності, маю право претендувати на певну перевагу, що її дало мені тривале перебування серед найдовершеніших істот — гуїгнгнмів. Пишу я, не думаючи ні про користь, ні про похвалу. Я ніколи не прохоплююсь словом, що скидається на огуду або може хоч трохи образити тих, кого найлегше образити. Отже, сподіваюсь, я маю право назвати себе цілком бездоганним письменником, проти якого не спроможуться виявити свої таланти племена оглядачів, спостерігачів, досліджувачів, викривачів та наглядачів.
Мені, признаюся, шептали, що, оскільки я є англійським підданцем, я мав одразу ж подати меморіальну записку державному секретареві, бо всі нововідкриті англійцем землі мусять належати англійській короні. Але я не думаю, щоб завоювати їх було так легко, як колись Фердинандові Кортесові подолати голих індійців в Америці. Навряд чи варто відряджати армію або флот для того, щоб завоювати ліліпутів. Гадаю, що небезпечно було б напасти на бробдінгнежців, і не знаю, чи добре почуватиме себе англійське військо, маючи над головою летючий острів. Гуїгнгнми, щоправда, нібито не дуже готові до війни, бо зовсім не обізнані з військовою наукою і особливо зі зброєю. Але, якби я був міністром, не порадив би нападати на них. Їхня розважливість, одностайність, безстрашність і патріотизм цілком замінять їм брак військових знань. Уявіть собі, що то буде, як двадцять тисяч їх вдеруться в середину європейської армії, поперемішують лави, поперекидають обози і почнуть вихати копитами задніх ніг по обличчях солдатів, бо вони цілком заслуговують на характеристику, дану Августові[112]: recalcitrat undique tutus[113]. Але мені здається, що замість пропозиції завойовувати цей великодушний народ, краще було б попросити його прислати достатню кількість своїх представників цивілізувати Європу. Вони, принаймні, навчили б нас принципам честі, справедливості, правдивості, поміркованості, солідарності, цнотливості, дружби, доброзичливості та вірності. Назви всіх цих чеснот збереглися ще в більшості наших мов, і їх можна зустріти і в давніх, і в сучасних авторів. Я можу твердити це на підставі мого невеликого книжкового досвіду.
До того ж я маю ще й іншу підставу не бажати поширювати своїми відкриттями володіння його величності. На мою думку, правду сказати, королі в таких випадках роблять не дуже справедливо. Наприклад, буря захопила зграю піратів і жене їхній корабель невідомо куди. Нарешті юнга з вершка щогли вгледів землю, і всі сходять на берег пограбувати та пошарпати лагідне населення, що ставиться до них цілком приязно. Країні дають нове ім"я, приєднують її до володінь свого короля і зводять на честь такої події пам"ятник із трухлявої дошки або каменя. Потім пірати вбивають два чи три десятки тубільців, пару їх силоміць завозять як зразок із собою і, повернувшись додому, дістають пробачення. Нову колонію здобуто, кажуть, з божественного права. При першій нагоді туди надсилають кораблі, тубільців виганяють або нищать, а їхніх королів катують, допитуючи, де вони сховали своє золото. Дається воля всім нелюдським вчинкам, розпусті. Кров населення вкриває землю, а банда мерзенних різників зветься — колоністи, що мають своїм завданням навертати на християнство й освічувати язичників та варварів.
Але опис цей, мушу зізнатись, аж ніяк не стосується британської нації, яка може бути за приклад для цілого світу своєю мудрістю, дбайливістю та справедливістю в колонізуванні, своїми високими прикметами, що сприяють прогресові релігії та освіти, своїм добором побожних священиків, здібних проповідувати християнство, своєю обачністю в заселенні своїх провінцій виселенцями з метрополії, стриманими на язик і зразкового життя, своїм суворим додержанням справедливості при призначенні на урядові посади в усіх колоніях людей найбільш талановитих і не розбещених, і на довершення всього — відрядженням туди найбільш дбайливих і доброчесних губернаторів, які турбуються лише про добробут народу, що ним вони керують, і про честь короля, їхнього володаря.
Я гадаю, в описаних мною країнах ніхто не мав охоти, щоб колоністи завойовували або закріпачували, вбивали чи висилали його. Немає в них ні золота, ні срібла, ні цукру, ні тютюну, тобто нічого, гідного бути об"єктом нашої відваги, старання або зацікавленості. Проте, якщо ті, кого це більше стосується, додержуються іншої думки, я ладен перед судом довести, що переді мною там не було жодного європейця. Я вважаю, що тубільцям у цім треба вірити і сперечатися можна хіба що про двох єгу, яких, переказують, багато років тому побачили на одній горі в Гуїгнгнмії.
Щодо формального заволодіння цими країнами іменем мого монарха, то це мені ніколи й на думку не спадало, а якби й спало, то за тих обставин мені з міркувань розсудливості та самоохорони краще було б відкласти здійснення його до кращої нагоди.
Відповівши так на єдиний закид, що можна було зробити мені як мандрівникові, я остаточно прощаюся з моїми люб"язними читачами і повертаюся розкошувати своїми думками в моїм маленькім садку в Редріфі; застосовувати до життя чудову науку доброчесності, якої я навчився серед гуїгнгнмів; повчати єгу з моєї власної родини, наскільки вони піддаються вихованню; частіше розглядати себе самого в дзеркалі, щоб таким чином привчатися поволі терпіти вигляд людини; оплакувати некультурність наших гуїгнгнмів, але завжди ставитися до них з пошаною заради мого благородного господаря, його родини, його друзів і всієї благородної раси гуїгнгнмів, що на них мають честь бути схожі своєю будовою наші гуїгнгнми, хоч інтелектуальні здібності їх і виродились.
Останнього тижня я почав уже дозволяти своїй дружині сідати обідати разом зі мною на дальшому кінці нашого довгого стола і відповідати, якомога коротше, на мої запитання. Проте запах єгу ще й досі викликає в мені огиду, і я завжди затикаю собі носа рутою, лавандою або тютюновим листям. Хоч як важко літній людині відмовлятися від старих звичок, а я, проте, сподіваюся призвичаїтись колись до моїх сусідів-єгу настільки, щоб не боятися їхніх зубів та пазурів.
Взагалі мені не важко було б помиритися з нашими єгу, якби вони задовольнилися самими своїми природними пороками та нерозважливістю. Мене не обурює вигляд адвоката, кишенькового злодія, полковника, блазня, лорда, картяра, політичного діяча, звідника, лікаря, викажчика, клятвопорушника, зрадника і подібних до них людей, бо вони — неминуче зло. Але коли я бачу, що якийсь виродок духовний і фізичний починає ще й величатися, отут мені вже рветься терпець. Ніколи також не буду я здатний зрозуміти, в який спосіб з"єднується така тварина з таким пороком. Мудрі і доброчесні гуїгнгнми, щедро обдаровані всіма досконалостями, що можуть прикрашати розумну істоту, не мають у своїй мові відповідного цьому порокові слова. У них нема виразів для визначення чогось поганого, окрім тих, якими вони описують огидні властивості єгу. А гордощів у єгу вони не помічали, бо зовсім не розуміють натури людської, як вона виявляється по інших країнах, де головує ця тварина. Я ж, маючи більше досвіду, виразно побачив зачатки гордування навіть у диких єгу.
Гуїгнгнми, які слухають тільки голос розуму, пишаються своїми чеснотами не більше, як я пишаюсь тим, що маю руки або ноги. Не пишатиметься ними й жодна розумна людина, хоч без них кожне має почувати себе нещасним. Спиняюся докладніш на цьому питанні через те, що хочу зробити суспільство англійських єгу менш нестерпним, і проситиму тих, хто хоч трохи хибує на цей абсурдний порок, не наважуватися навертатись мені на очі.
Примітки
Нині точно встановлено, що основний текст «Мандрів Гуллівера» — «Travels into Several Remote Nations of the World by Lemuel Gulliver, first a Surgeon, and then a Captain of several Ships. In Four Parts» — був написаний Дж. Свіфтом у 1720–1725 pp.[114], хоча багато важливих ідей зародилося ще під час існування «гуртка Скріблерусів» (починаючи з 1713–1714 pp.). Про це свідчить, зокрема, досить фрагментарна й «уривчаста» манера оповіді в 1-й частині («Подорож до ліліпутів»), що перевантажена політичними алюзіями і відображає гострі особисті переживання автора.
За життя Свіфта перше видання твору було здійснено у 1726 р. видавцем Бенджаміном Моттом, друге — 1735 р. у Дубліні Джорджем Фолкнером у складі 4-томного зібрання творів. До цього видання сам автор вніс цілу низку мовних виправлень, головним чином, архаїчних зворотів та елементів ірландського слововжитку. В пізніших виданнях вже після смерті письменника мова його книги піддавалася ще більшій модернізації.
Серед найважливіших видань творів Дж. Свіфта в пізніші часи слід відмітити видання у 19 томах, здійснене Вальтером Скоттом у 1814 p. і повторене у 1824 р. Йому ж належить ґрунтовне дослідження про Свіфта. Фундаментальне видання листування письменника вийшло у 6 томах 1910 р.
Повний переклад Миколи Іванова, що пропонується читачеві в цьому томі, вийшов друком 1935 р. Перекладацька діяльність М. О. Іванова, видатного філолога з Харкова, — призабута сторінка української культури. Він перекладав з англійської, французької («Ґарґантюа і Пантаґрюель») і іспанської («Дон Кіхот»). За свідченням Юрія Шереха, «кінцева доля його була сумна. По війні він опинився в англійській зоні окупованої Німеччини, і, коли він ішов вулицею Гамбурга, люди з проїжджого радянського авта схопили його, вкинули всередину, і так він зник».[115]
ebooksa