— Ну, Лічу, ідеш на бак? — спитався Вовк Ларсен.
— Іду, сер, — відповів приборканий хлопець.
— А ти? — обернувся Ларсен до мене.
— Я даю вам тисячу… — почав я, та він урвав мене:
— Годі! Ви будете, нарешті, виконувати обов"язки юнги? Чи хочете, щоб я прибрав вас до рук?
Що я мав робити? Коли він мене налупцює, а то й на смерть заб"є — хіба від цього що мені прибуде? Я пильно подивився в його безжальні сірі очі. Вони здавалися гранітними — так мало було світла й тепла в душі цієї людини. В очах у деяких людей можна бачити порухи душі, але це були очі похмурі, холодні, сірі, як саме море.
— Ну?
— Гаразд, — сказав я.
— Скажи: гаразд, сер.
— Гаразд, сер, — поправився я.
— Як твоє прізвище?
— Ван-Вейден, сер.
— А ім"я?
— Гамфрі, сер; Гамфрі Ван-Вейден.
— Скільки років?
— Тридцять п"ять, сер.
— Ясно. Іди до кока, дізнаєшся, що тобі робити.
Ось як воно трапилось, що я проти волі опинився в рабстві у Вовка Ларсена. Він був просто дужчий, ніж я, ото й усе. Але тоді це здавалося неймовірним. Та й тепер, коли я оглядаюся назад, воно мені здасться таким самим. Назавжди воно залишиться для мене чимсь незрозумілим, жахливим, якимсь диким кошмаром.
— Стривай!
Я слухняно спинився, не дійшовши до камбуза.
ebooksa