— Хапайся за щось, ти, Гампе![4]
Та було вже пізно. Я кинувся вчепитись до вантів, але ту саму мить мене прибила водяна лавина. Що було далі, — не пам"ятаю, все переплуталось. Я був під водою, захлинався й задихався. Раптом з-під ніг мені втекла опора, мене перекинуло раз, ще раз і понесло хтозна-куди. Кілька разів я вдарився об щось тверде й дуже забив собі праве коліно. Та враз повідь спала, і я зміг перевести дух. Мене відкинуло з навітряного борту за камбуз, повз люк у кубрик до шпігатів завітряного борту. Забите коліно страшенно боліло. Я не міг стати на ногу, принаймні так мені здавалося, і був певний, що зламав її. Але кок позаду вже гукав мені крізь відчинені двері:
— Гей, ти! Ще довго товктимешся? Де чайник? Мабуть, уже десь за бортом? Шкода, що голова твоя вціліла!
Насилу-насилу я звівся на ноги. Чайник був у мене ще в руках. Я пошкутильгав до камбуза і віддав його кокові. А він розкричався, чи то справді з люті, чи то вдаючи лютого, — не знаю:
— Ач, розпустив слину! На що ти здатний, хтів би я знати? Га? На що ти здатний? Не може навіть донести чаю, щоб не розлити! А тепер мені морочся ще раз. Ти що там сопеш? — напався він знову на мене, ще лютіше. — Забив ніжку, бідний мазунчику!
Я не сопів, хоч моє обличчя, може, й кривилося від болю. Я зібрав усю силу волі, зціпив зуби і, накульгуючи, почав ходити туди й сюди, від камбуза до кают-компанії й назад, і вже без пригод. Цей випадок збагатив мене на дві речі: на забите коліно, з яким я потім місяцями мучився, і на прізвисько Гамп, що дарував мені з юта Вовк Ларсен. Відтоді я не знав на шхуні іншого ймення, а згодом і сам звик до нього й уже не думав про себе інакше, як про Гампа, ніби я зроду так звався.
Це була нелегка робота — подавати страву до кают-компанії, де сиділи Вовк Ларсен, Йогансен і шестеро мисливців. Хоч би тим, що в цій невеличкій кают-компанії ходити навколо стола, як це мені доводилося, було дуже важко, а надто в хитавицю. Але найбільш мене вражало те, що люди, яким я прислуговував, анітрохи не співчувають мені. Злегка торкаючись руками коліна, я відчував крізь штани, як воно опухло й набрякло, я був хворий, від болю мені наморочилось у голові. В дзеркалі, що висіло в кают-компанії, я бачив своє обличчя — бліде, страшне, спотворене болем. Усі напевне знали, від чого то, але ніхто мене не жалів, піхто не помічав, і я був майже вдячний Вовкові Ларсенові, коли він після обіду (я саме перемивав посуд), сказав мені:
— Це все пусте, не зважай. Згодом оббудешся. Може, тебе трохи й покалічить, зате навчишся ходити. — І додав: — Це у вас зветься парадоксом, еге ж?
Здається, йому сподобалося, що я кивнув головою і відповів, як належалося:
— Так, сер.
— Я гадаю, що ти обізнаний з літературою. Правда? Гаразд. Коли-небудь побалакаємо з тобою.
Він повернувся і, не звертаючи більше на мене уваги, вийшов на палубу.
Ввечері, коли я нарешті попорав свою роботу, що кінця-краю не мала, мене послали в мисливський кубрик, де знайшлася вільна койка. Я був дуже радий, що хоч на часину здихаюсь осоружного кока і дам відпочинок ногам. Мене дуже здивувало, що одяг на мені просох і що в мене не було жодних ознак застуди ні від останньої купелі, ні від довгого купання після загибелі «Мартінеса». За звичайних обставин я напевно вже б лежав у ліжку й коло мене ходив би вже хтось.
Одначе коліно страшенно боліло. Мені здавалося, що колінна чашечка зіскочила й стала руба серед пухлини. Коли я сидів на койці й оглядав ногу (тут були також усі шестеро мисливців — вони курили і голосно розмовляли), Гендерсон, що проходив повз мене, глянув на моє коліно.
— Кепська справа, — сказав він. — Зав"яжи тугенько ганчіркою, — і минеться.
Ото й усе. А вдома я б лежав у ліжку, біля мене вже був би хірург, і він неодмінно б наказав лежати й не ворушитися. Але треба бути справедливому до цих людей. Вони були нечулі не лише до моїх страждань, а й до своїх власних, коли з ними що траплялось. Я гадаю, що причина цього, по-перше, у звичці і, по-друге, в природній нечутливості. Я впевнений, що люди з тоншою нервовою організацією, з підвищеною сприйнятливістю страждали б на їхньому місці вдвічі-втричі дужче.
Стомлений та виснажений, я не міг спати через біль у коліні. Все, що я міг зробити, це стримуватися, щоб голосно не стогнати. Звісно, вдома я дав би волю своїм мукам: але це нове для мене примітивне оточення спонукало до стриманості. Як і дикуни, ці люди були стоїчні у великих речах і дитинні в дрібницях. Пригадую, пізніше якось Керфут, один з мисливців, розтрощив собі пальця й навіть не ойкнув і на виду не змінився. І не раз я бачив, як. той-таки Керфут лютував дико через суту дрібницю.
Отаке трапилося з ним і тепер — він репетував, розмахував руками і лаявся на всі заставки, і лишень тому, що завівся сперечатися з другим мисливцем про те, від природи вміє плавати мале тюленя чи ні. Керфут запевняв, що воно, допіру народившись, уже вміє плавати. Летімер, худорлявий янкі з хитрими очима, паче шпарини, доводив, що тим-то самиця й народжує тюленятко на суходолі, бо воно від природи плавати не вміє і мати мусить навчити його, як ото птахи вчать своїх пташенят літати.
Решта чотири мисливці або посхилялися над столом, або лежали на своїх койках. Сперечалося тільки двоє, але інші були дуже зацікавлені, і щохвилини хтось палко ставав на чийсь бік. Іноді вони всі разом бралися кричати, і тоді їхні голоси в тісному приміщенні нагадували гуркіт бутафорського грому. Тема суперечки була несерйозна, дитяча, а їхні докази ще більш несерйозні й дитячі. Власне, вони нічого й не доводили. Метод їхній був твердити або заперечувати. Може тюленятко плавати від народження чи ні — погляд на це стверджувався войовничим тоном, причому піддавалося сумніву здоровий глузд супротивника, зачіпалося його національність або минуле. Супротивник відповідав тим самим. Я розповідаю про це для того, щоб показати рівень розвитку людей, з якими мені доводилося жити. Розумово вони були дітьми, дарма що на позір дорослі.
Вони безперестанку палили свій дешевий смердючий тютюн. У повітрі від диму стояла густа імла. Це, та ще шалене гойдання шхуни, що змагалася з бурею, напевно, закінчилося б для мене морською хворобою, якби я взагалі був сприйнятливий до неї. Правда, часом мене нудило, але то було, гадаю, від болю в нозі та великої втоми.
ebooksa