— У них є мрії, — докинув я, — блискучі, осяйні мрії…
— Про те, щоб нажертися, — докінчив він категорично.
— І ще про…
— І ще про те, щоб нажертися. Про більший апетит та про те, як його найкраще задовольнити. — Голос його бринів різко, в ньому не було й натяку на жарт. — Ви подивіться, вони мріють про щасливу подорож, що дасть їм більше грошей, про те, щоб стати капітанами на суднах чи знайти скарби. Коротше кажучи, вони мріють, як краще влаштуватися, щоб оббирати своїх ближніх, як краще спати, мати добру їжу і щоб хтось інший робіт брудну, важку роботу. Ми з вами такі самісінькі. Різниці немає, хіба та, що ми їмо більше й краще за них. А тепер я їм і їх, і вас укупі. Але в минулому ви їли краще, ніж я. Ви спали на м"якій постелі, носили гарний одяг і їли смачні страви. А хто робив ті постелі, одяг, страви? Не ви. Ви ніколи нічого не зробили в поті чола. Ви жили з добра, яке зажив ваш батько. Ви мов той птах-фрегат, що кидається на бакланів і грабує у них рибу, яку вони спіймали. Ви один з тих, що створили отой так званий уряд, ви заодно з тими, що вважають себе за панів над усіма іншими, їдять їжу, що виробили інші люди, які б самі воліли її з"їсти. Ви носите теплу одежу, а вони роблять цю одежу, і самі тремтять у лахмітті і ще просять у вас чи в довіреного, що порядкує вашими грішми, дати їм роботу.
— Але все це зовсім інша справа! — вигукнув я.
— Зовсім ні, — він говорив швидко, очі його горіли. — Це свинство, і це таки життя. Яке пуття з того, що свинство буде безсмертне? Який у цьому глузд? Яка мета? До чого воно? Ви не виробляєте харчів. А проте їжа, що ви спожили або викинули на вітер, могла б урятувати життя двадцятьом нещасним, що виробляють ці харчі, але не споживають їх. Для якої безсмертної мети існуєте ви? Або вони? Візьміть, наприклад, себе або мене. Чого варте ваше хвалене безсмертя, коли ваше життя зіткнулося з моїм? Вам хочеться назад, на землю, де є вам розгін для вашого свинства. А моя примха — тримати вас на цьому кораблі, де панує моє свинство. І я тримаю вас, бо на те моя воля. Я або зроблю з вас те, що хочу, або зламаю. Ви можете померти сьогодні, через тиждень або через місяць. Я міг би вас убити зараз, кулаком, бо ви жалюгідний хирляк. Та коли ми безсмертні, то який сенс у всьому цьому? Жити по-свинячому, як ми з вами живемо, невже це, на вашу думку, личить безсмертним істотам? Знову ж таки, навіщо все це? Чому я тримаю вас тут?..
— Тому, що ви дужчий! — випалив я.
— А через що дужчий? — не вгавав він. — Бо в мене міцніша закваска, ніж у вас. Невже ви не розумієте? Невже не розумієте?
— Але яка безнадія отак жити! — змагався я.
— Згоден з вами, — відповів він. — Тоді навіщо взагалі рухатися, а значить і жити? Як не рухатися й не бути часткою цієї закваски, то не буде й безнадії. Але річ у тім, що ми хочемо жити й рухатись, дарма що воно безглуздо; хочемо, бо така вже природа життя — жити й рухатися, прагнути життя й руху. Якби цього не було, життя давно завмерло б. Тільки завдяки життю, що є у вас, ви й мрієте про безсмертя. Життя, закладене в вас, прагне бути вічним. Ба! Вічне свинство!
Він рвучко повернувся на підборах і пішов геть. Але на краю юта спинився й покликав мене.
— До речі, скільки потяг у вас кок? — спитав він.
— Сто вісімдесят п"ять доларів, сер, — відповів я.
Він кивнув головою. За хвилину, зійшовши вниз подавати на стіл обід, я почув, як він голосно шпетить котрогось матроса.
Вранці наступного дня буря вщухла, і «Привид» ледь погойдувався на спокійній гладіні океану. Вітру не було, тільки зрідка налітав легенький подих. Вовк Ларсен усе стояв на юті, і його пильний погляд був звернений на північний схід, звідки мав повіяти пасат.
Весь екіпаж теж був на палубі — готували шлюпки до мисливського сезону. На борту було сім шлюпок: шість мисливських і капітанський тузик. Команда кожної шлюпки складалася з мисливця, весляра та стерника. На шхуні до екіпажу входили тільки веслярі й стерники, але нести вахту повинні були й мисливці, також підлеглі капітанові.
Все це, і чимало іншого, дізнавався я поступово. «Привид» уважали найшвидшою шхуною в промислових флотиліях Сан-Франціско та Вікторії. Колись це була приватна яхта, побудована з розрахунку на швидкий хід. Її обводи й оснащення, — хоч я на цих речах і не розуміюся, — промовляли самі за себе. Напередодні під час другої піввахти ми з Джонсоном перекинулися словом-другим, і він розповів мені дещо про шхуну. Він говорив захоплено, з такою любов"ю до гарних суден, з якою, бува, говорять про коней. Але йому страх не подобалося тут, і він дав мені на здогад, що Вовк Ларсен має дуже лиху славу серед капітанів мисливських шхун. Його, Джонсона, привабило тільки судно, коли він підписав контракт, та й то вже він мало не кається.
Він сказав мені, що «Привид» — бездоганної конструкції шхуна на вісімдесят тонн. Завширшки вона до двадцяти трьох футів, а завдовжки — понад дев"яносто футів. Незвичайно важкий свинцевий фальшкіль (точна вага його невідома) надав їй більшої остійності, а це дозволяло нести величезну площу вітрил. Від палуби до клотика грот-стеньги сягало більш як сто футів, а фок-щогла зі своєю стеньгою була на вісім чи десять футів коротша. Я подаю ці деталі для того, щоб можна було уявити собі розмір цього маленького судна, що носилося по океанських просторах з командою в двадцять два чоловіки на борту. То був малесенький світ, цятка, піщинка, і я тільки дивом дивувався, як це люди важаться пускатись у море на такій малій, непевній споруді.
Вовк Ларсен мав славу людини, що надзвичайно сміливо велася з вітрилами. Я чув, як про це балакав Гендерсон з другим мисливцем, каліфорнійцем Стендішем. Два роки тому буря на Берінговому морі потрощила на «Привиді» щогли, і замість них поставлено теперішні, міцніші й важчі за попередні. Коли встановлювано їх, Ларсен нібито сказав, що ліпше вже перекинутися в морі, аніж утратити ці щогли.
ebooksa