— Та годі ж бо, Женев"єво, годі, — почав благати хлопець, сповнений каяття, хоч і був здивований. Своїм чоловічим розумом він ніяк не міг збагнути її розпачу, але, побачивши, що вона плаче, забув про все на світі.
Вона всміхнулася крізь сльози, прощаючи йому, а він, хоч і знав, що нічим не завинив, увесь розтанув. Мимохіть він сягнув по її руку, але вона стримано й холодно уникла потиску, тільки очі її ще дужче засяяли.
— А ось і містер Клаузен, — сказала вона, і тим часом якась дивна жіноча алхімія геть висушила їй сльози.
— Вам, Джо, певне, вже надокучило чекати? — сказав керівник відділу, рожевощокий чоловік, що до його суворих бурців аж ніяк не пасували веселі маленькі очиці. — Ну, то на чому ж ми спинилися? Ага, на тому килимові, — жваво провадив він. — Гарний візерунок, еге ж? Так, я все розумію. Ще б пак, сам заводився майном, мавши чотирнадцять доларів на тиждень. Але для свого гнізда нічого не шкода. Еге? Та й справді-бо. Всього на сім центів дорожче, зате дорогу річ вигідніше купувати, скажу я вам. А знаєте що, Джо? — керівник раптом сповнився великодушністю й довірливо стишив голос — Проте це лиш вам. Я скину п"ять центів. Тільки дивіться, — додав він урочисто, — нікому не кажіть, скільки заплатили!
— Звісно, сюди входить і платня за пакування й доставку, — пояснив він, коли Джо й Женев"єва, порадившись, заявили про свою згоду. — А як гніздечко? — ще раз поцікавився він. — Коли ж ви розпустите крила й полинете? Завтра? Так швидко? Чудово, чудово!
Він на мить захоплено звів очі вгору, тоді глянув на них по-батьківському ласкаво.
Джо відповідав досить спокійно, а Женев"єва трохи зашарілась; проте обоє вони почували себе ніяково. Не лише тому, що мова зайшла про те, що було для них інтимне й священне, і не через міщанську сором"язливість, а з уродженої скромності й стриманості, що часто властива людям з робітничого середовища, коли вони змагаються до життя чистого й цнотливого.
Містер Клаузен провів їх до ліфта, танучи в усмішці, аж сяючи поблажливою зичливістю; вся обслуга й собі дивилася вслід стрункій постаті Джо.
— Ну, а як нинішній вечір, Джо? — заклопотано спитав містер Клаузен, коли вони чекали на ліфт. — Як себе почуваєте? Гадаєте, що впораєтеся з ним?
— Будьте певні, — відповів Джо. — Ніколи не почував себе краще.
— Значить, гаразд почуваєте себе? Дуже добре! А мені, бачте, спало на думку… ха-ха… напередодні весілля… легенька така непевність, нервовість, га? Сам знаю, що то означає одружуватись. Отже, все гаразд, еге? Та вже бачу-бачу. Годі й питати. Ха-ха! Ну, бувайте, друже! Знаю, що виграєте, напевне виграєте!
— До побачення, міс Прічард, — додав він, галантно помагаючи Женев"єві увійти до ліфта. — Сподіваюсь ще не раз вас побачити. Завжди буду радий. Дуже радий!
— Кожен зве тебе «Джо», — докірливо сказала Женев"єва, коли вони вже спускалися ліфтом. — А чому не «містером Флемінгом»? Аж якось непристойно.
Він сумно дивився на ліфтера й, здавалося, не чув її.
— Що з тобою, Джо? — запитала вона з тією ласкою в голосі, що не раз його скоряла.
— Та нічого, — сказав він, — але я думав… мені так хотілося б…
— Хотілося б? Чого? — її голос був сама знада, а очі скорили б і дужчого за Джо, та він і далі дивився кудись убік.
Нарешті він повільно звів на неї очі й промовив:
— Мені хотілося б, аби ти хоч раз подивилась, як я борюся.
Вона зневажливо махнула рукою, і його обличчя раптом спохмурніло. Її шпигнула думка, що між ними стала таємна суперниця й тягне його геть.
ebooksa