— А хіба воно: ваше? — спитала вона.
— Моє, — відказав я. — Я його придумав.
— Тоді ви, певно, пробалакалися вві сні, — засміялась вона.
І знову в її очах затремтів, затанцював той дивний вогник. А мої очі — я знав це — промовляли ту хвилину куди красномовніш за будь-які слова. Мимоволі я схилився до неї, наче дерево під вітром. Ми були такі близькі ту мить! Але вона труснула головою, наче відганяючи сон або якесь видиво, і сказала:
— Я де слово знала змалечку. Так мій тато називав мою маму.
— Все одно це й моє слово, — провадив я своєї. — Може, й ви так називали свою маму?
— Ні, — відповів я, і вона не допитувалась більше, хоч я ладен заприсягтися, що в її очах промайнув насмішкуватий вираз.
Коли фок-щоглу було поставлено на своє місце, робота пішла шпаркіше. Я сам здивувався, як легко й просто пощастило нам поставити в степс і грот-щоглу. Для цього я спершу припасував до фок-щогли гік, мов кранову стрілу. Ще за кілька днів ми почіпляли й понатягували всі штаги й ванти. Топселі були зайві, а то й небезпечні для команди з двох душ, тим-то я спустив стеньги на палубу й міцно принайтовив.
Ще кілька днів пішло на те, щоб докінчити й поставити вітрила. Їх було всього троє: клівер, фок і грот. Залатані, повкорочувані, понівечені, вони здавались досить кумедним убранням для такого зграбного судна, як «Привид».
— Та діло з них буде! — радісно вигукнула Мод. — Ми можемо звірити на них своє життя!
Безперечно, серед усіх фахів, що я набув за останній час, фахом вітрильного майстра я мав найменше право пишатись. Але плавати під вітрилами я вмів краще, ніж припасовувати їх, і був цілком певен, що зможу привести шхуну до якогось порту на півночі Японії. На «Привиді» я начитався всіляких книжок про навігацію, а до того ж у мене був зоряний планшет Вовка Ларсена, такий простий, що по ньому й мала дитина могла б зорієнтуватися.
Щодо творця цього планшета, то його стан за тиждень майже не змінивсь, тільки оглух він ще більше й губами ворушив щораз слабіше. Того дня, як ми поставили вітрила, він почув нас востаннє, і востаннє ворухнулись йому губи. Я спитав його: «Ви ще тут?», і ті губи відповіли: «Так».
Остання нитка урвалася. Десь усередині цієї домовини з плоті жила ще людська душа. У темниці з живого пороху цей буйний дух, що його ми встигли так добре спізнати, жеврів далі, але жеврів серед мовчання і темряви. Він уже не відчував свого тіла. Воно для нього не існувало. Не існував для нього й світ. Він знав тільки себе та безодню глибину супокою і темряви.
Нарешті прийшов день нашого відплиття. Ніщо більше не затримувало нас на Острові Зусиль.
Куці щогли «Привида» стояли на своєму місці, химерні вітрила закріплено. Вся моя робота була міцна, хоч не дуже сподобна на вигляд; але я знав, що вона служитиме нам добре, і, дивлячись на неї, відчував у собі незвичайну силу.
«Це я зробив! Я сам! Своїми власними руками! — хотілося мені гукнути.
Та ми з Мод немовби вміли читати думки одне в одного, бо коли ми збиралися підняти грот, вона сказала:
— Подумайте лишень, Гамфрі, ви все це зробили власними руками!
— Але ж було ще дві руки, — відказав я. — Двоє маленьких рученят, — тільки не кажіть мені, що й це вислів вашого батька!
ebooksa