— Гляньте, які он чорні хмари на обрії з навітряного боку. Пам"ятаєте, я казав вам учора ввечері, що барометр падає?
— І сонце сховалося, — сказала вона, не відриваючи погляду від нашого острова, де ми здобули перемогу в змаганні з природою, де зав"язалася найщиріша дружба, яка лишень можлива між чоловіком та жінкою.
— Зате ж і понесе нас до японських берегів! — скрикнув я весело. — «За свіжим вітром, попустивши шкоти…» Чи як там?
Закріпивши штурвал, я побіг послабити фока— й грота-шкоти і підтягти талі гіків — поставити вітрила так, щоб використати як слід ходовий вітер. То був свіжий вітер, навіть занадто свіжий, але я вирішив іти на всіх вітрила к якомога довше. Шкода, що при ходовому вітрі штурвала не закріпиш, і я мусив стояти на вахті цілу ніч. Мод пропонувала чергуватися за стерном, однак скоро переконалася, що під таким вітром і на такій хвилі їй просто не стало б на те сили, навіть якби вона змогла так швидко навчитися стернувати. З того вона зовсім зажурилась, та незабаром утішилася, змотуючи в бухти талі й фали та збираючи розкидані на палубі кінці. До того ж їй треба було ще варити обід, стелити постелі, доглядати Вовка Ларсена. Закінчила вона свій робочий день, поприбиравши як слід у кают-компанії й кубрику.
Цілу ніч без зміни я стояв за штурвалом. Вітер дужчав поволі й невпинно, хвилі здіймалися все вище. О п"ятій ранку Мод принесла мені гарячої кави й печива, що спекла сама, а о сьомій я покріпився гарячим сніданком.
Цілий день сила вітру поволі й невпинно зростала, мовби він затявся віяти дедалі міцніше й міцніше, і все без упину. А «Привид» усе пінив хвилі, лишаючи позаду милю за милею, аж урешті я подумав, що ми вже робимо добрих одинадцять вузлів. Мені хотілося до останку використати потужний вітер і не скидати швидкості, але надвечір я відчув, що знесилився вже вкрай. Хоч як я досі загартувавсь і поздоровшав, проте тридцять шість годин за штурвалом були понад мою силу. Мод благала мене лягти в дрейф. Я й сам знав, що коли вітер і хвилі дужчатимуть отак ще й цілу ніч, то я потім не зможу вже покласти «Привида» в дрейф. Отже я, щойно смеркло, полегшено й воднораз розчаровано почав приводити шхуну до вітру.
Та не знав я, яка це неймовірно тяжка робота — одному взяти рифи на трьох вітрилах. Пливучи весь час за вітром, я не відчував його справжньої сили, але тепер, повернувши проти нього та спізнавши цілу його несамовиту. лють, я вжахнувся мало не до розпачу. Вітер паралізовував усі мої зусилля, виривав з рук парусину, в одну мить нищив те, що мені вдавалося зробити за десять хвилин неймовірної натуги. До восьмої години я встиг узяти тільки два рифи на фоку. До одинадцятої діло не посунулось ні на крихту далі. Мої пальці були в крові, нігті позаламувалися до живого м"яса. Від болю й знесилля я плакав у темряві — тільки нишком, щоб не почула Мод.
Зневірившись, я кинув спроби взяти рифи на гроті й вирішив лягти в дрейф під самим зарифленим фоком. Три години пішло в мене на те, щоб підв"язати спущені грот та клівер, і тільки о другій ночі, напівмертвий з утоми, я зрозумів, що нарешті домігся свого. Зарифлений фок робив те, що треба. Шхуна трималася круто до вітру, не виявляючи нахилу підставляти хвилі борт.
Я виголоднів страшенно, та даремно Мод силкувалася нагодувати мене. Я куняв з повним ротом, засинав, не донісши їжі до рота, і збентежено прокидався з ложкою в ще піднятій руці. Я був такий сонний і безпорадний, що Мод мусила підтримувати мене на стільці, аби хитавиця не скинула мене додолу.
Не пам"ятаю, як я дістався від камбуза до каюти. Певно, Мод відвела мене туди, мов сновиду. Чи довго я спав, — не знаю, але прокинувся я в своїй каюті, роззутий. Було поночі. Я весь був як побитий, не міг поворухнутися, а коли торкнувсь укривала своїми обдертими пучками, то аж скрикнув з болю.
Очевидячки, ще не ранок, подумав я і, заплющивши очі, знову заснув. Я й не здогадувався, що проспав цілий день і що то була вже друга ніч.
Потім я знову прокинувся, й чогось мені вже не спалося. Черкнувши сірника, я глянув на годинника. Він показував дванадцяту годину. А я ж був на палубі до третьої години ночі! Спершу я спантеличивсь, але відразу зрозумів, у чому справа. Не диво, що мені вже не спалося: я ж проспав двадцять одну годину! Хвилинку я лежав, прислухаючись, як іде «Привид», як плещуть хвилі і як гуде вітер на палубі, а тоді повернувся на другий бік і таки доспав спокійно до ранку.
Встав я о сьомій годині. Мод у кают-компанії не було, ї я вирішив, що вона в камбузі варить сніданок. Вийшовши на палубу, я переконався, що «Привид» тримається дуже добре під своїм клаптем парусини. У камбузі в печі горіло, кипів чайник, але Мод не було й там.
Знайшов я її в мисливському кубрику, біля койки Вовка Ларсена. Я глянув на цю людину, що скотилася нагло з найвищих життєвих вершин у безодню і опинилася в домовині ще за живоття, тобто зазнала гіршої долі, ніж сама смерть. Щось нове з"явилося в застиглих рисах його обличчя. То був спокій. Мод подивилась на мене, і я все зрозумів.
— Його життя згасло під час бурі, — сказав я.
— Але він усе одно живий, — відповіла вона впевнено.
— Сила його була надмірна.
— Так, — сказала вона, — але тепер вона вже не сковує його. Дух його вільний.
— Авжеж, тепер дух його вільний, — погодивсь я і, взявши її за руку, вивів на палубу.
Тієї ночі буря почала вщухати, тільки так само повільно, як і була наростала. Вранці другого дня, після сніданку, коли я підняв наготовлене до похорону тіло Вовка Ларсена на палубу, вітер ще був свіжий і хвиля висока. Палубу раз у раз захлюпувало водою. Раптовий подув так накренив шхуну, що планшир завітряного борту заривсь у воду. Вітер свистів, аж завивав у снастях. Стоячи по коліна в воді, я зняв шапку.
ebooksa