— Нічого, хай залишається, не його наречена, — сказав хлопець, що в ньому Женев"єва пізнала свого проводиря.
— А ви? — накинувся той, що ввійшов, на Сілверетайна.
— Я з нею, — вперто відповів старий.
— Вона в нього служить, — пояснив хлопець. — Я ж вам кажу, що все гаразд.
Незнайомий щось бовкнув і уклякнув коло Джо. Він провів рукою по мокрій голові, знов щось промурмотів і підвівся.
— Мені тут нема чого робити, — сказав він. — Пошліть по лікарняну карету.
Усе, що було далі, здавалося Женев"єві лихим сном. Мабуть, вона знепритомніла, бо чого ж Сілверстайн підтримував її рукою? Вона бачила обличчя навкруги невиразно, ніби в тумані. До її слуху долинали уривки розмови. Хлопець, що був їй за проводиря, щось казав про репортерів.
— Твоє ім"я попаде до газет, — десь іздалеку почула вона Сілверстайнів голос. Вона лише пам"ятала, що злякано похитала головою.
Тоді виринули якісь нові обличчя. Джо винесли на брезентових ношах. Сілверстайн застебнув їй довге пальто й коміром затулив обличчя. Нічне повітря обвіяло їй щоки — вона підвела голову й побачила холодні зорі. Її посадили на якусь лаву. Біля неї сидів Сілверстайн. Джо теж був із ними, так само на брезентових ношах; на голе тіло йому накинуто покривало. Був ще з ними якийсь чоловік у синій уніформі, він щось лагідно казав, а що саме, Женев"єва не пам"ятала. Тупотіли копита коней — і вона летіла кудись у ніч.
Потім знов було світло, голоси і тхнуло йодоформом. «Мабуть, лікарня, — подумала Женев"єва. — Ось операційний стіл і лікарі». Вони оглядали Джо. Один із них, темноокий, чорнобородий, схожий на чужоземця, випростався й сказав другому лікареві:
— Ніколи ще такого не бачив. Уся потилиця.
Губи їй пересохли й горіли, в горлі аж пекло з нестерпучого болю. Але чому вона не плаче? Вона повинна плакати, вона відчувала, що повинна плакати. Онде по той бік вузького ліжка стоїть Лоті (нова примара зі сну) і плаче. Хтось каже щось про коматозний стан. Не чужоземного вигляду лікар, а хтось інший, — та чи ж не однаково? Котра година? І, мов на відповідь, у вікно зазирнув білий світанок.
— Сьогодні ми мали вінчатися, — сказала вона до Лоті.
— Ой, мовчи, мовчи! — простогнала та і, затуливши обличчя руками, знову заплакала.
От і кінець усьому — килимам, меблям, маленькому будиночкові, побаченням і гулянкам, тремтливим зоряним ночам, любим поступкам одне одному, взаємному коханню. Потворна суть Гри, якої Женев’єва не могла збагнути раніш, пойняла її жахом. О, як вона заполонила душу чоловіка — вона, глузлива й облудна, ризикована й знадлива, як вона хвилювала йому кров і принижувала жінку! То через неї жінка не могла стати для чоловіка всім, а була тільки іграшкою та розвагою; жінці він дарував материнство й родинний клопіт, скороминущі настрої та примхи, а Грі віддавав свої дні і ночі, працю рук і мозку, щоденну роботу й найшаленіші зусилля, всю натугу і запал — усе для Гри, володарки його серця.
Сілверстайн допоміг їй звестися на ноги. Женев’єва сліпо скорилася: вона й досі була наче у владі сну. Сілверстайн узяв її за руку й підштовхнув до виходу.
— Чому ти не поцілуєш його? — крикнула Лоті, і смутні її очі спалахнули докором.
Женев"єва слухняно зупинилася, схилилась над нерухомим тілом і притулилася вустами до теплих ще губ. Двері розчинилися — і вона ввійшла до другої кімнати. Там стояла сердита місіс Сілверстайн, яка ще дужче розлютилася, побачивши Женев"єву в чоловічому вбранні.
— Ну, що я тобі казала, га? — люто напала вона на Женев"єву, — Що я тобі казала? Потрібен був тобі боксер? Тепер твоє ім"я пропишуть по всіх газетах. Прийти на змагання у чоловічому вбранні! Ох ти, паскудо! Ох ти…
Та враз з очей їй ринули сльози, голос урвався, і, простягти гладкі руки, незграбна, смішна, але свята в своїм матернім почутті, вона кинулася до закляклої дівчини й притиснула її до грудей. Якісь незугарні пестливі слова злітали їй а уст, і вона, тихо похитуючись, заходилася гладити Женев"євине плече своєю великою важкою рукою.
ebooksa