— Отож і я подумав, — відповів Біл повагом. — Коли я побачив, що він побіг, то зразу глянув на сніг. На ньому були сліди. Я полічив собак — усі шестеро були на місці. Сліди ті й досі на снігу. Коли хочеш, можу показати.
Генрі не відповів нічого й мовчки жував собі. Упоравшись із вечерею, він запив її кухлем кави й утер рота верхнім боком долоні.
— Отже, ти гадаєш, це був…
Його перебило протягле сумне виття звідкись із темряви. Генрі спинився, прислухайся і, махнувши в той бік рукою, докінчив:
— … один із тих?
Біл кивнув головою.
— Нехай мені очі повилазять, коли я думаю інакше! Ти сам бачив, як гризлися собаки.
Виття дужчало й лунало тепер з усіх боків, тиша перетворилась на пекельний галас. Перелякані собаки, збившись докупи, тиснулися так близько до вогню, аж їм займалася шерсть. Біл підкинув у вогонь хмизу й запалив люльку.
— Щось ти зовсім зажурився, Біле, — сказав його товариш.
— Генрі… — Біл якусь хвилину в задумі пахкав люлькою, — Я оце думаю, Генрі, що він куди щасливіший, ніж ми з тобою. — Він показав на третього чоловіка, постукавши пальцем по труні, на якій вони сиділи, — Як ми з тобою, Генрі, помремо, то добре ще, коли нас закидають камінням, щоб собаки не розтягли.
— Ну, мм не те, що він: у нас нема ні близьких людей, ні грошей, — промовив Генрі. — Хто б це нас поволік ховати в таку далечінь.
— Ніяк не доберу, Генрі, чого такий чоловік, як оцей, що на батьківщині в себе був лордом абощо і ніколи не мусив дбати ні про їжу, ні про одяг, — чого він зашнипився сюди, на цей богом забутий край світу? Цього я ніяк не збагну.
— Еге, сидів би вдома, то дожив би до глибокої старості, — погодився Генрі.
Біл розкрив рота щось сказати, але передумав і лише мовчки показав на стіну темряви, що обступила їх з усіх боків. Обриси годі було розгледіти в мороці ночі, — видно було тільки пару очей, що горіли мов жарини. Генрі показав головою на другу пару, на третю. Їх уже багато, і вони кільцем оточили табір, пересувалися з місця на місце, гасли і тут-таки знову спалахували.
Неспокій собак дедалі більшав, і раптом, охоплені сліпим жахом, вони щільно присунулись до вогню, полохливо тиснучись і припадаючи людям до ніг. Продираючись уперед, один собака потрапив у вогонь і заскавучав з болю та ляку, а в повітрі запахло смаленою шерстю. Кільце миготливих очей ворухнулося на мить і трохи відступило далі, але коли собаки заспокоїлись, знову опинилося на тому самому місці.
— Оце біда, Генрі, що набоїв у нас мало.
Біл, докуривши люльку, допоміг товаришеві розстелити хутра та укривало на ялиновім гіллі, що він розклав поверх снігу ще перед вечерею. Генрі щось пробурчав і став розв"язувати мокасини.
— Скільки, кажеш, набоїв у тебе лишилось?
— Три, — була відповідь. — А зараз би згодилося й триста. Тоді б я показав їм, клятим!
Він сердито посварив кулаком туди, де світились очі, і дбайливо поставив свої мокасини біля вогню.
ebooksa