— Та хоч би вже цей мороз пересівся! — заговорив він знову. — Ось уже два тижні все п"ятдесят градусів. І чого це я подався в цю подорож? Не до душі вона мені, Генрі. Щось воно не зовсім гаразд. Коли б уже швидше приїхати, і хай йому грець. Оце б сиділи тепер коло вогню у форті Мак-Гері й грали б собі в крибедж. Добре було б!
Генрі тільки пробурчав щось і заліз у свою постіль. Він уже засипав, коли товариш збудив його.
— Слухай, Генрі, коли той чужий приходить їсти рибу, то чого ж собаки не кидаються на нього? Ніяк не можу цього втямити.
— Ти щось занадто нетямкий став. Біле, — почув він напівсонну відповідь. — Раніш я не помічав цього в тебе. Краще мовчи й укладайся, а завтра встанеш здоровісінький. У тебе печія, тож ти й не маєш спокою.
Вони спали поряд, під одним укривалом, і важко дихали обоє. Вогнище вже догорало, і кільце світлистих очей, яке оточувало табір, змикалось дедалі тісніше. Коли якась пара очей присувалася занадто близько, собаки, що полохливо трималися купи, зчиняли сердите гарчання. Один раз вони навіть Біла розбурхали. Обережно, щоб не збудити товариша, він виліз з-під укривала й підкинув ще хмизу в огонь. Коли полум"я розгорілось, кільце очей відсунулось далі. Погляд Білів спинився випадково на собаках. Він протер очі й хвилину пильно дивився на них, а потім знову заліз під укривало.
— Генрі! — гукнув він. — Генрі!
Генрі застогнав, прокидаючись, і спитав:
— Що там?
— Нічого, — була відповідь, — тільки собак знову семеро. Я оце допіру перелічив.
Генрі буркітливо сприйняв цю новину, а тоді захріп і знов уже спав.
Вранці він підвівся перший і розбудив товариша. Була вже шоста, але до світанку залишалося ще три години. Поки Біл згортав постіль і вкладав речі на санки, Генрі заходився поночі готувати сніданок.
— Слухай, Генрі, — раптом озвався Біл. — Скільки, ти кажеш, у нас собак?
— Шестеро.
— А отже ні! — заявив переможно Біл.
— Знову семеро? — спитав Генрі.
— Ні, п"ятеро. Один десь дівся.
— Що за чортівня! — сердито вигукнув Генрі і, покинувши сніданок, пішов лічити собак.
— Твоя правда, Біле, — сказав він, — Феті зник.
— І не помітили як. Шукай тепер вітра в полі.
— Оце не щастить, — зауважив Генрі. — Вони його живцем проковтнули. Я певен, що він скавучав у них у горлянці, клятих!
ebooksa