Та Біл не слухав його.
— Я деяких бачив, — страшенно худющі. Гадаю, що їм уже кілька тижнів нічого не перепадало, крім Феті, Фрога й Спенкера, а їх така сила, що де там цього б вистачило! Схудли, що далі вже нікуди. Ребра — наче пральна дошка, а животи попідтягало до самого хребта. Кажу тобі, вони у відчаї. От-от почнуть казитися з голоду, і тоді лиха начувайся!
За кілька хвилин Генрі, що йшов тепер позад санок, тихенько свиснув застережливо. Біл оглянувся і спокійно зупинив собак. Зовсім на видноті, на самій дорозі, за поворотом, що його санки щойно проїхали, вихопилась кудлата звірина. Носом до сліду, вона бігла за ними легко й спритно. Коли санки спинились, вона й собі стала, витягла морду й пильно подивилась на них, тремтячими ніздрями внюхуючись у людський запах.
— Вовчиця, — сказав Біл.
Собаки полягали на сніг. Він обійшов їх і став біля санок поруч із товаришем. Обоє стежили за чудною твариною, що ось уже кілька днів женеться за ними і встигла погубити половину їхнього запрягу.
Виждавши трохи, звір підбіг на кілька футів уперед. Потім ще раз так само, і ще, аж опинився за яких сотню ярдів від санок. Коло ялин він знову пристав і, піднявши морду, носом і очима вивчав людей, що стежили за ним. Він дивився на них якимсь чудним сумним поглядом, мов той собака, тільки що й сліду собачої відданості не було в цьому погляді. Це був сум, породжений голодом, жорстоким, як вовчі ікла, і немилосердним, як самий мороз.
Звір був великий, як на вовка, і, хоч дуже худий, виразно показував на одного з найбільших представників своєї породи.
— Футів два з половиною зростом, — визначив Генрі, — і, либонь, не менше як п"ять футів до хвоста.
— Але яка дивна масть, — зауважив Біл. — Я зроду не бачив рудих вовків. Аж брунаста ніби.
Звісно, шерсть вовчиці не була брунаста. Справжня вовча шерсть. Власне, сіра навіть, але з легким рудуватим відтінком, який то з"являвся, то зникав, вводячи тим в оману. Звичайнісінька сіра шерсть нараз мінилася якимось дивним рудуватим кольором, якому важко й назву добрати.
— Як собі хочеш, але це чистий тобі ескімоський собака, і то здоровий, — сказав Біл. — Я б не здивувався, коли б він раптом замахав хвостом.
— Гей ти, псюра! — гукнув він. — Ану ходи сюди, як тебе там!
— Ані крихти тебе не боїться, — засміявся Генрі.
Біл замахав погрозливо руками і голосно закричав, але звір не виявляв жодного страху і тільки ще більше нашорошився. Він усе дивився на них з немилосердним голодним сумом. Перед ним було м"ясо, а він був голодний. Якби в нього вистачило духу, він би кинувся на них і зжер.
— Слухай, Генрі, — сказав Біл, несвідомо притишивши голос аж до шепоту, бо ж річ була поважна. — У нас три набої. З такої відстані постріл певний. Не вцілити не можна. Він забрав у нас трьох собак, і треба покласти цьому край. Що ти скажеш?
Генрі притакнув головою. Біл обережно витяг із санок рушницю, але не встиг навіть націлитись, як вовчиця кинулася вбік і щезла між ялинами.
Товариші глянули один на одного. Генрі вимовисто присвиснув.
— Як це не спало мені на думку раніше! — голосно бурчав Біл, кладучи рушницю назад у санки. — Коли вовк приходить саме тоді, як годують собак, то він мусить знати й за рушницю. Кажу тобі, Генрі, що оця тварюка — це вона все нам накоїла. Коли б не вона, в нас було б шестеро собак, а не троє. Їй-бо, Генрі, я таки доберуся до неї. На видноті її не вб"єш, занадто вже розумна вона. Але не я Біл, коли я не вистежу її з засідки.
— Тільки далеко не відходь, — пораяв Генрі. — Як накинеться на тебе ціла зграя, то три твої набої поможуть, як мертвому кадило. Звірі з біса голодні, тож гляди, Біле, пильнуйся.
Цього вечора отаборились рано. Троє собак не могли тривалий час везти санки так швидко, як це робили шестеро, і вони вже помітно знесиліли. Чоловіки теж рано повкладалися спати, а Біл, перш ніж залізти під укривало, поприв"язував собак так, що вони не могли дістати один до одного.
ebooksa