Цього вечора, коли вони сиділи після вечері на довгому ящику, смалячи люльки, кільце блискучих очей ще більше повужчало.
— Коли б хоч яке стадо лосів сполохали та дали нам спокій, — сказав Віл.
Генрі пробурмотів щось не дуже люб"язне, і з чверть години вони сиділи мовчки. Генрі дивився на вогонь, а Віл — на кільце очей, що палали в темряві тепер уже зовсім близько від вогнища.
— Коли б уже ми під"їжджали до Мак-Гері, — знову почав він.
— Та замовч ти з своїм «коли б» та «коли б»! Розскиглився! — сердито вихопилось у Генрі. — В тебе просто печія, і того ти скімлиш. Проковтни ложку соди — і як рукою зніме, та й мені з тобою веселіш буде.
Вранці Генрі прокинувся від страшних прокльонів, що сипалися Білові з уст. Він сперся на лікоть і побачив, як його товариш стоїть серед собак біля розкладеного вогнища — руки обурено піднесені вгору, лице скривлене від гніву.
— Гей! Що там таке? — крикнув Генрі.
— Фрог зник, — була відповідь.
— Невже?
Та кажу ж тобі — зник. Генрі враз вихопився з-під укривала й кинувся до собак. Перелічивши їх уважно, він укупі з Білом став так само люто проклинати Пустелю, що забрала в них і другого собаку.
— Фрог був найдужчий з цілого запрягу. — нарешті сказав Біл.
— Та й не дурний, — додав Генрі.
Така була друга епітафія за ці два дні. Поснідавши похмуро, вони запрягли решту собак у санки. День був такий самісінький, як і попередні. Обоє без слів тяжко посувались уперед по замерзлій землі. Мовчанку порушувало тільки виття їхніх переслідувачів, що йшли невидимі за ними назирці. Коли після полудня посутеніло, переслідувачі, своїм звичаєм, підступили ближче, і виття їхнє чути було трохи не поруч. Собаки лякалися, шарпались неспокійно, Генрі з Білом не раз мусили розплутувати посторонки, і це ще більше гнітило їх.
— Ну, це вже припне вас, дурні тварюки, — задоволено сказав Біл увечері, упоравшись із своєю роботою.
Генрі облишив вечерю і підійшов подивитись. Його товариш прив"язав собак до палиці, як то індіяни роблять. На шию кожному собаці він надів ремінну нетлю і до неї коло самої шиї, щоб собака не дістав зубами, прив"язав довгу грубу жердину. Кінець жердини він прикрутив ременем до кілка, забитого в землю. Отож собаки не могли перегризти ременя коло шиї, а жердина заважала їм перегризти його біля кілка.
Генрі схвально кивнув головою.
— Лишень так і втримаєш Одновухого, — сказав він. — Цей перекусить ремінь, все одно як ножем черкне, хіба що не так швидко. Вранці тепер усі будуть цілі.
— Ще б пак! — ствердив Біл. — Коли ще хоч один собака пропаде, я завтра не питиму кави.
— Знають кляті, що в нас нема чим стріляти, — зауважив Генрі, лягаючи спати, і показав на мерехтливе кільце навкруг. — Коли б їм послати хоч зо два постріли, вони б стали поштивіші. Що не ніч, підходять ближче. Відведи-по очі від огню та подивись туди уважніш… Бачиш он того?
Часину вони допитливо стежили за невиразними силуетами, що пересувалися поза освітом багаття. Пильно вдивляючись туди, де світилася пара очей, можна було розглядіти в темряві обриси звіра. Час від часу навіть видно було, як вони переходять з місця на місце.
ebooksa