Генрі уважно розглянувся і похитав головою. Біл показав йому порожній кухоль.
— Сьогодні ти не питимеш кави, — сказав Генрі.
— Невже вся збігла? — стурбовано запитав Біл.
— Ні, не збігла.
— Гадаєш, вона мені завадить?
— Ні, чого там.
Біл аж почервонів, заходячись гнівом.
— То, може, ти мені поясниш, у чому заморока? — сказав він.
— Спенкер зник, — відказав Генрі.
Не поспішаючи, з виглядом людини, що покірно скоряється лихові, Біл обернув голову і з місця полічив собак.
— Як це трапилось? — байдуже спитав він.
Генрі знизав плечима.
— Не знаю. Чи не Одновухий це перегриз йому ременя. Сам він ніяк цього не міг, це певно.
— Холерний собацюра, — повільно й спокійно промовив Біл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. — Не міг дістати свого ременя, так дорозумівся Спенкерів.
— Ну, тепер уже Спенкерові не клопітно. Травиться собі в шлунках щонайменше двадцятьох вовків. — Така була епітафія, що дав Генрі третьому загиблому собаці. — Бери кави, Біле.
Але той похитав головою.
— Та пий, — пропонував Генрі, взявши кавника.
Біл відсунув кухля.
— Я не хочу бути патякалом. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, — і не питиму.
— А кава ж смачна, — спокушав Генрі.