Твори у дванадцяти томах. Том третій

Увагу Біла й Генрі привернув гамір серед собак. Одновухий то страшенно скавучав, пориваючись у темряву, то відступаючи назад, люто гриз жердину.

— Дивись-но, Біле, — шепнув Генрі.

В коло, освітлене вогнищем, прослизнув якось боком звір, схожий на собаку. В рухах його відчувались і острах, і зухвалість. Обережно позираючи на людей, він усю свою пильність зосередив на собаках. Одновухий метнувся до чужинця, наскільки дозволяла йому жердина, і відчайдушно заскавучав.

— Цей одновухий дурень щось не дуже й боїться, — зауважив упівголоса Біл.

— Вовчиця, — пошепки відповів Генрі. — Тепер ясно, що воно з Феті й Фрогом. Її випустила зграя як принаду: вона заманює собак, а тоді все кодло кидається і загризає їх.

Багаття затріщало, й одна головешка засичала й відкотилась убік. Звір умить відскочив і щез у темряві.

— Знаєш, що я думаю, Генрі? — сказав Біл.

— Що?

— Я думаю, що це її почастував я тоді дрючком.

— Не маю жодного сумніву, — відповів Генрі.

— І ось що я хочу сказати, — мовив далі Біл. — Вона не боїться багаття, а це річ підозріла й неподобна.

— І знає вона запевне більше, ніж годиться знати порядному вовкові, — погодився Генрі. — Вовк, що приходить саме тоді, як годують собак, либонь, таки досвідчений.

— У старого Вілена був колись собака, і от він утік з вовками, — думав уголос Біл. — Це вже я знаю. Я сам його підстрелив у вовчій зграї на лосиному пасовищі біля Малого Прута. Старий Вілен плакав, як дитина. Казав, що три роки не бачив свого собаки. Увесь цей час він ганяв з вовками.

— Мені здається, ти вгадав, Біле. Цей вовк таки собака, і він не раз їв рибу з людських рук.

— Якщо я матиму нагоду, то хоч він вовк, хоч ні, буде з нього комусь м"ясо, — заявив Біл. — Нам не можна більше губити собак.

— Але ж у нас тільки три набої, — заперечив Генрі.

— Я вижду, щоб стріляти напевно, — була відповідь. Вранці Генрі розпалив вогонь і зварив сніданок під голосне Білове хропіння.

— Ти так смачно спав, що не хотілось тебе чіпати, — сказав він, будячи його снідати.

Біл, ще сонний, почав снідати. Побачивши, що його кухоль порожній, він простяг руку до кавника. Але кавник був задалеко, біля Генрі.

— Слухай, Генрі, — лагідно дорікнув він, — ти не забув нічого?