Красень Сміт підійшов до намету й зупинився над Біло-зубом. Собака глухо загарчав на це страховидло, пильно стежачи за його руками. Одна з них витяглася і почала спускатись йому на голову. Гарчання стало дужче й грізніше. Рука поволі спускалась. Пригинаючись, Білозуб злостиво дивився на неї, гарчання його щораз коротшало, віддих частішав, аж урешті він рвонувся, щоб схопити ворога зубами. Але в ту ж мить рука сіпнулась назад, і зуби, схопивши повітря, голосно клацнули. Красень Сміт злякався й розлютився. Індіянин загилив Білозуба по голові, і той припав до землі, виявляючи покору.
Білозуб підозріливо стежив за кожним рухом. Він побачив, що Красень Сміт пішов кудись, але скоро повернувся з грубим дрючком. Сивий Бобер передав йому кінець ременя. Красень Сміт зібрався йти. Ремінь напнувся.
Білозуб, однак, не рушав з місця. Сивий Бобер ударив його скількись там разів, щоб примусити звестись на ноги. Білозуб послухався, та раптом скочив на приходня, що тягнув його. Красень Сміт не відсахнувся, він сподівався цього нападу. Змахнувши дрючком, він спинив Білозуба на півдорозі й збив з ніг. Сивий Бобер засміявся й похвально кивнув головою. Красень Сміт знов натягну» ременя, і Білозуб, приглушений дрючком, кульгувато звівся на ноги.
Вдруге він не кинувся. Доволі було йому й одного такого удару, аби пересвідчитись, що білий бог умісг орудувати палицею. Та й Білозуб був розумний і по брався змагатися проти неминучого. Підібгавши хвоста, і тихим гарчанням понуро пішов він за Краснем Смітом, що скоса поглядав на нього і тримав дрючка напоготові.
Повернувшися до форту, новий господар міцно його прив"язав і пішов спати. Білозуб перечекав годину, а тоді взявся зубами за ременя й через десять секунд був уже на волі. Зуби його не зле попрацювали: він перегриз ременя навскіс так рівненько, наче ножем перетяв. Глянувши на форт, Білозуб наїжився, загарчав і потрухцював назад до намету Сивого Бобра. Він не повинен бути вірний тому чужому й страшному богові. Він віддав себе Сивому Боброві і гадав, що й досі йому належить.
Другого дня повторилось те, що було напередодні, тільки з маленькою відміною. Сивий Бобер знову прив"язав його ременем, а вранці повернув Красневі Сміту. Але тут і вийшла відміна. Красень Сміт дав йому доброго прочухана. Білозуб був міцно прив"язаний і міг скаженіти, скільки сам хотів, а кару таки мусив витерпіти. Батіг і дрючок працювали навперемінки, і зроду ще Білозуб не терпів такого немилосердного побою. Навіть коли ще ото малого його відчухрав був страшенно Сивий Бобер, і то було жартом супроти теперішньої покари.
Красень Сміт упивався насолодою. Він ніби пронизував свою жертву поглядом, очі йому тьмяно виблискували, коли він замахувався дрючком чи батогом і слухав, як скавучить з болю Білозуб, як безпорадно скиглить і гарчить. Красень Сміт був жорстокий, як і всі боягузи. Звичайно він плазував і запобігав перед дужими, терплячи від них бійку й лайку, а мстився за це на слабших створіннях. Кожне любить панувати, і Красень Сміт не був винятком. Але що йому не судилось панувати над ближніми своїми, він панував над слабшими створіннями й мстився на них за своє життя. Проте Красень Сміт не сам себе створив таким, тим-то шкода його й винуватити. Він прибув на цей світ з потворним тілом і ницою душею. Це був сировий матеріал, і світ надав йому форми не дуже поправної.
Білозуб знав, за що його бито. Коли Сивий Бобер прив"язав його за шию ременем і кінець ременя віддав Красневі Сміту, Білозуб зрозумів, що його бог наказує йому йти за цим чоловіком. І коли Красень Сміт прив"язав його в форті знадвору, то він знав, що чужий бог наказує йому лишитись тут. І коли він зламав волю обох богів, то, звісно, цим заслужив кару. Траплялося й раніше, — він те знав, — що собаки втікали від нового господаря до давнього, і в нього на очах їх так само бито, як оце його тепер. Білозуб був розумний, але у вдачі його існували сили, дужчі за розум. Однією з таких сил була вірність. Він не любив Сивого Бобра, а все ж навіть проти його волі, наражаючись на його гнів, був йому вірний. Цьому він не міг зарадити. Таким уже було його створено. Це була прикмета тільки його породи, прикмета, що вирізняла її з-посеред інших порід. Через неї вовк та дикий собака зреклися волі й стали товаришами людині.
Після доброго побою Білозуба знову потягнуто в форт. Цей раз Красень Сміт прив"язав його за ломаку. Але нелегко зректися свого бога, а саме так було і з Білозубом. Сивий Бобер був його власним, осібним богом, і, всупереч волі цього бога, Білозуб усе тримався його. Правда, Сивий Бобер покинув і зрадив його, та це на Білозуба ніяк не вплинуло. Недарма віддався він йому беззастережно і тілом, і душею. Такий зв"язок легко не поривається.
Отож уночі, коли в форті всі поснули, Білозуб узявся за ломаку. Вона була суха й витримана і прив"язана так близько коло шиї, що він ледве-ледве до неї дотягнувся зубами. Страшенно напруживши м"язи, перекосивши вигнуту шию, він спромігся схопити зубами ломаку. Однак треба було безмежного терпіння й багато годин перше, ніж йому пощастило її перегризти. Такого ще ніколи не траплялось, жоден собака такого не зробив би. Але Білозуб зробив, і рано-вранці вже трухцював із форту з огризком ломаки на шиї.
Білозуб був розумний. Та якби він був тільки розумний, то не повернувся б до Сивого Бобра, що вже двічі зрадив його. Але в ньому була ще й вірність, і він прийшов додому, щоб його зраджено втрете. Він знову дозволив індіянинові надіти собі на шию ременя, і знову Красень Сміт прийшов по нього. Тепер собаку побито що немилосердніше.
Сивий Бобер байдуже дивився, як білий чоловік шмагав своїм батогом, і не оступився за Білозуба, бо він йому вже не належав. Після побою Білозуб зовсім охляв. Виніжений південний собака здох би, але він видихав. Його життьова школа була суворіша, а сам він був з міцнішого матеріалу й надзвичайно живучий. Проте, хоч як він тримався за життя, а тепер геть знемігся і не міг навіть поворухнутись. Красень Сміт мусив з півгодини почекати, і тоді лиш Білозуб насилу звівся на ноги і, нічого по бачачи й хитаючись, поплентався за новим господарем У форт.
Цього разу його прив"язали вже на ланцюг, з яким зуби не могли дати ради. Так само марно натужувався він, щоб відірвати дужку від колоди, куди її було прибито.
Минуло кілька днів. Пропивши все, Сивий Бобер ви-тверезів і рушив Поркюпайном проти води в далеку подорож назад до берегів Макензі. Білозуб лишився у Форті Юконі як власність напівбожевільної озвірілої людини. Тільки що міг знати собака про божевілля? Красень Сміт став Білозубові за справжнього, хоч і жахливого бога. Щонайкраще — це був божевільний бог, але Білозуб не знав, що таке божевілля. Він знав одне, що мусить коритись волі свого нового господаря й виконувати) всі його примхи й забаганки.
ЦАРСТВО НЕНАВИСТІ
У руках свого божевільного бога Білозуб став чистим дияволом. Його прив"язано на ланцюг у загороді позаду форту, і тут Красень Сміт дрочив собаку й доводив до сказу своїми дрібничковими, а проте дошкульними шпигами. Він незабаром помітив, що Білозуб нетерпимий до сміху і, назнущавшися з нього люто й немилосердно, конче починав брати його на глузи. Сміявся він голосно й зневажливо і в той же час тицяв глумливо на собаку пальцем. У такі хвилини Білозуб зовсім глузду відбивався і в своїх нападах сказу був ще більше божевільний, аніж сам Красень Сміт.
Досі Білозуб був ворогом — щоправда, лютим ворогом — тільки своїй породі. А тепер він став ворогом геть усьому, і то лютішим, ніж будь-коли раніш. Він був такий змордований, що сліпо й безглуздо ненавидів цілий світ. Ненавидів той ланцюг, що до нього був прикутий, тих людей, що заглядали до нього в шпарини між дошками; тих собак, що з ними приходили й гарчали на нього, а він не міг ніяк відповісти; ненавидів навіть ті дошки, що з них була його загорожа. Але найперше й найлютіше ненавидів він Красня Сміта.
Той мав свою мету, коли поводився так з Білозубом. Одного дня навкруг загорожі зібралась юрба. Красень Сміт з дрючком у руці ввійшов до Білозуба, скинув йому з шиї ланцюга й вийшов. Відчувши себе вільнішим, Білозуб забігав по загорожі, силкуючись добутися до тих людей, що стояли надворі. Він був чудовий у своєму шаленстві. Повних п"ять футів завдовжки і два з половиною зростом, він був кремезніший за такого самого розміром вовка. Від матері він дістав трохи важчий від вовчого тулуб і, не маючи на собі й жодної унції зайвого нагулу, важив понад дев"яносто фунтів. Він увесь був з одних м"язів, кісток та сухих жил — бездоганне тіло для перебійця.
Двері в загорожу знову почали відчинятись. Білозуб спинився. Діялося щось надзвичайне. Двері прочинилися ширше, всередину вштовхнули величезного собаку й зараз же їх зачинили. Перед ним стояв мастиф. Білозуб ще ніколи не бачив такого собаки. Проте ні його зріст, ні хижий вигляд Білозуба не зупинили. Це було бодай не залізо й не дерево, а живе тіло, на якому він міг виявити свою ненависть. Він блискавкою скочив на мастифа й розшматував йому шию. Мастиф затрусив головою і з хрипким гарчанням кинувся на Білозуба. Але той метлявся і в один бік, і в другий, спритно ухиляючись від супротивника і сам при тім устигаючи раз у раз шарпати його своїми іклами.
ebooksa