Тепер Ліч мав на кому зірвати свою безсилу доти лють. Це вперше після їхньої сутички кок вийшов з камбуза без ножа. Ледве встиг він вимовити перші слова, як Ліч одним ударом повалив його додолу. Тричі він намагався звестись на ноги, силкуючись добратися до камбуза, і щоразу Ліч валив його на палубу.
— О боже! — кричав кок. — Рятуйте! Рятуйте! Держіть його! Чо" дивитесь? Та держіть же його!
Мисливці аж засміялися з полегкості. Трагедію дограно, почався фарс. Матроси тепер сміливо юрмилися позаду, вишкіряли зуби, раді подивитися, як лупцюють ненависного кока. І навіть я відчув, що в мені хвилею піднімається велика радість.
Так, признаюся, я радів з того, що Ліч б"є Томаса Магріджа, дарма що побій був майже такий самий жорстокий, як і той, що з Магріджевої вини припав Джонсонові. Але вираз обличчя у Вовка Ларсена не змінився. Він стояв, як і перше, і дуже зацікавлено дивився вниз. Здавалося, що, попри весь свій холодний прагматизм, він спостерігає гру і рух життя, сподіваючись відкрити щось нове, знайти в цих божевільних корчах те, що досі уникало його уваги, — ключ до таємниці, що все відмикає, все з"ясовує.
Але ж і перепало кокові! Не згірш ніж допіру Джонсонові в кают-компанії. Марно кок намагався оборонитись від розлютованого хлопця. І марно намагався втекти в каюту. Він то котився, то повз до неї, а то силкувався впасти в той бік, коли Ліч збивав його з ніг. А удари сипались на нього, мов град. Ліч підкидав його, як м"яча, а коли кок нарешті, як і Джонсон, простягся безвладно на палубі — почав копати його ногами. І ніхто не заступився за Магріджа. Ліч міг його вбити, але, видимо вгамувавши жагу помсти, він відвернувсь і пішов від свого поваленого ворога, що лежав і скавчав по-щенячому.
Однак ці дві події були тільки початком денної програми. Після обіду зчепилися Смок з Гендерсоном, і в кубрику загриміли постріли. Четверо наляканих мисливців прожогом вискочили на палубу. Стовп густого, їдучого диму, як звичайно від чорного пороху, знявся над відкритим люком. Вовк Ларсен стрибнув униз, і зразу до нас долетіло гупання й грюкіт. І Смок, і Гендерсон були поранені, але капітан ще й набив їх за те, що не послухалися його наказу і покалічили себе перед самим початком полювання. Справді, вони були досить тяжко поранені. Налупцювавши обох мисливців, Вовк Ларсен удався до брутальних хірургічних заходів, після чого перев"язав рани. Я допомагав йому, коли він зондував їх і промивав: я бачив, як обидва вони терпіли його брутальну хірургію Поз будь-якого знеболювання, випивши тільки по склянці міцного віскі.
Потім у першу вечірню піввахту зчинилася бійка на баку. Причиною були плітки й доноси, через які побито Джонсона. З бака чувся великий гамір, а другого дня матроси ходили з синцями: було ясно, що одна половина команди добряче віддухопелила другу.
Під час другої вечірньої піввахти сталася ще одна сутичка — між Йогансеном і худорлявим, подібним до янкі, мисливцем Летімером. Летімер бурчав, що помічник, мовляв, балакає вві сні; за те й зчепилися. Йогансен, дарма що побитий, однаково потім цілу ніч не давав усьому «четвертому класові» спати, вголос переживаючи вві сні перипетії бійки.
І мене цілу ніч мучили кошмари. Минулий день був схожий на страшний сон. Одна звіряча сцена низалась на другу: розпалені пристрасті й холодна жорстокість примушували людей важити на чуже життя, думати про те, як би вразити, покалічити, знищити свого ближнього. Нерви мої були приголомшені і розум також. Все своє життя я прожив, майже нічого не відаючи про звірячість у людині. Справді, я знав життя тільки в його інтелектуальних виявах. З жорстокістю я стикався, але то була жорстокість інтелекту — гострий сарказм Чарлі Ферасета, уїдливі епіграми або терпкі жарти товаришів по клубу, ущипливі зауваження деяких професорів у студентські роки.
Оце й усе. Але що люди можуть зганяти злість на інших, б"ючи їх кулаками та пускаючи кров, — це була для мене незбагненна й страшна новина. «Недарма й прозвали мене «Пестунчик Ван-Вейден», — думав я, неспокійно перевертаючися з боку на бік, коли прокидавсь на коротку хвильку після страшного сновиддя. Я перекопувався, що й справді зовсім не знаю реального життя. Я гірко сміявся з себе, і тоді мені здавалося, що жахлива філософія Вовка Ларсена краще з"ясовує життя, ніж моя власна.
Я злякався, коли усвідомив, у якому напрямку пішли мої думки. Постійна жорстокість навкруги була ніби заразна хвороба. Вона загрожувала очорнити все гарне й світле, що є в житті. Мій розум підказував, що не гаразд було отак знівечити Томаса Магріджа, але воднораз я не міг не радіти, що йому так перепало. І навіть пригнічений страхітливістю мого гріха, — бо то був таки гріх, — я все ж хихотів від хворобливої зловтіхи. Я вже перестав бути Гамфрі Ван-Вейденом. Я був Гамп — юнга на шхуні «Привид». Вовк Ларсен був мій капітан. Томас Магрідж і решта були мої товариші, і печать, що нею вони всі були позначені, зачепила й мене.
Цілих три дні я не тільки виконував свою роботу, але й працював за Томаса Магріджа; і я тішу себе думкою, що робив його діло непогано. Я знаю, що під час мого короткого панування на камбузі Вовк Ларсен був задоволений, а особливо раділи матроси.
— Вперше їм чисту страву, відколи потрапив на шхуну, — сказав мені Гаррісон після обіду, подаючи в двері порожні миски з бака. — Бо Томміне вариво завше відгонило згірклим лоєм. Та він, либонь, ні разу не міняв сорочки, відколи ми з Фріско.
— Авжеж, не міняв, — відповів я.
— Закладаюся, що він і спить у ній, — додав Гаррісон.
— І не програєш, — погодився я. — У тій самій сорочці він і спить, за весь час він її ані разу не скидав.
Та Вовк Ларсен дав йому лише три дні, щоб оклигати від побою. На четвертий день його стягли з койки за комір, і він, накульгуючи, поплентався до камбуза. Очі йому так попідпливали, що він ледве бачив. Кок стогнав, кректав, сльозу пускав, але Вовк Ларсен був невблаганний.
— Та гляди, щоб не було більше помиїв, — напучував він Магріджа. — І бруду також, чуєш? І сорочку часом пери, бо скупаю за бортом. Зрозумів?
Кволий Томас Магрідж кульгав по камбузі, аж раптом «Привида» гойднуло на хвилі. Кок заточився і, щоб устояти, хотів схопитися за залізний бар"єрчик навколо плити, прироблений там, щоб не зсувалися каструлі. Але, схибивши, тицьнув рукою просто в гарячу плиту. Зашкварчало, запахло смалятиною, і кок заверещав із болю.