— Я не боюся, — відказав матрос, і легкий рум"янець досади виступив на його смаглявому обличчі. — Коли я розмовляю повільно, то це тому, що я не так давно з нашого краю, як ви. Ви не любите мене, бо я поважаю себе як людину. Ось через що, сер.
— Як я тебе розумію, ти поважаєш себе настільки, що суднова дисципліна затяжка для тебе, — відрубав Вовк Ларсен. — Ти мене зрозумів?
— Я знаю по-англійському і розумію, що ви кажете, сер, — відповів Джонсон і ще дужче зашарівся, зрозумівши натяк на кепське знання англійської мови.
— Джонсоне, — сказав Вовк Ларсен, видимо вирішивши, що передмову закінчено і час перейти до головного, — я чув, що ти не зовсім задоволений тією цератяною робою?
— Так, я незадоволений. Вона поганенька.
— І ти про це всюди плещеш?
— Я кажу те, що думаю, сер, — відповів матрос хоробро, не забуваючи, одначе, про звичайне «сер», додаване до кожної фрази.
В цю мить я ненароком глянув на Йогансена. Його здоровезні кулачиська стулювались і розтулювалися, а в виразі його обличчя було справді щось диявольське, — так люто він дивився на Джонсона. Під оком у Йогансена я побачив синця, що набив йому матрос уночі кілька днів тому. Тепер тільки я почав здогадуватися, що має скоїтися щось страшне, але що саме — я не годен був уявити.
— А чи знаєш ти, що жде того, хто скаже про мою крамничку й про мене так, як сказав ти? — допитувався Вовк Ларсен?
— Знаю, сер! — була відповідь.
— Що ж? — спитав гостро й владно Вовк Ларсен.
— Те, що ви й помічник думаєте зробити зі мною, сер.
— Подивись на нього, Гампе, — сказав Вовк Ларсен, звертаючись до мене, — подивись на цю жменьку живого пороху, на це сполучення атомів, що рухається, дихає, кидає мені виклик і до решти вірить у те, ніби в ньому є якесь добро. Напхавши собі голову фальшивими уявленнями справедливості й чесності, воно хоче жити в згоді з ними, дарма що все це на ньому бідою окошиться. Що ти на це скажеш, Гампе? Що ти думаєш про нього?
— Я гадаю, що він, як людина, кращий за вас, — відповів я, аби відтягти на себе хоч частку того гніву, що мав ось-ось вибухнути над Джонсоновою головою. — Його «фальшиві уявлення», як ви кажете, свідчать про шляхетність і мужність. У вас же немає ні ілюзій, ні мрій, ні ідеалів. Ви — злидар!
Він кивнув головою з якимсь лютим задоволенням:
— Щира правда, Гампе, щира правда. У мене немає ніяких ілюзій, що свідчили б про шляхетність і мужність. Краще живий собака, ніж мертвий лев, — кажу я за Екле-зіастом. Моя єдина доктрина — це доктрина доцільності, і вона допомагає вижити. Ця грудочка закваски, що її ми звемо Джонсоном, перестане бути грудочкою закваски, обернеться в порох і тлінь, і тоді мужності й шляхетності в ній лишиться не більше, ніж у будь-якому поросі й тліні, але я, як і раніше, житиму й бушуватиму. Знаєш, що я збираюся зараз зробити? — запитав він.
Я похитав головою.
— Ну, я хочу використати свою можливість побушувати, і ти побачиш, що станеться з шляхетністю. Дивись.
Він сидів за три ярди від Джонсона. Дев"ять футів! А проте він, не встаючи з стільця, стрибнув і враз перемахнув через ті дев"ять футів. Як сидів — так і стрибнув, немов дикий звір, немов тигр. То була лавина нещадного шаленства, і Джонсон марно намагався оборонитись від леї. Одну руку він виставив перед себе, щоб прикрити живіт, а другу руку підняв захистити голову; але Ларсенів кулак улучив якраз посередині, в груди. Удар був страшний, аж гупнуло. Віддих Джонсонові раптом забило, пін тільки хекнув важко, як людина, що рубає дерево. Він трохи не впав горілиць, але, захитавшись, утримався на ногах.
Я не можу змалювати всі подробиці страшної сцени, що відбулася потім. То була надто огидна картина. Ще й тепер мене аж млість бере, як згадаю. Джонсон відбивався досить завзято, та де йому було рівнятись до Вовка Ларсена, та ще зі штурманом! Діялося щось жахливе. Я доти не уявляв собі, щоб людина могла стільки витерпіти і ще жити й борюкатися. А Джонсон відбивався. Звичайно, надії йому не було, навіть найменшої, і він знав це так само, як і я; але людська гідність не дозволяла йому кинути боротьбу, що велася за ту саму гідність.
ebooksa