— О господи, господи, що я собі наробив! — бідкався він, сидячи на вугільному ящику і розмахуючи рукою В повітрі. — І за що все це на мене валиться? Біда за бідою! Терпіти вже несила! Кому я що заподіяв, що мені оце така Покара?
Сльози котились йому по розпухлих, помальованих синцями щоках, а обличчя кривилося з болю. Та крізь цей біль проступав вираз дикої люті.
— О, як я його ненавиджу! Як я його ненавиджу! — засичав він.
— Кого? — спитав я, але бідолаха вже знову скиглив Під своєю нещасною долею.
А втім, легше було здогадатись, кого він ненавидить, аніж збагнути, кого він любить. Бо в ньому неначе сидів якийсь біс, що примушував його ненавидіти весь світ. Іноді я думав, що він навіть самого себе ненавидить, так химерно і страшно склалося його життя. В такі хвилини я переймався щирим співчуттям до нього, і мені було соромно, що колись я радів з його лиха та болю. Доля не була до нього ласкава. Вона підло пожартувала з ним, зробивши його таким, як він був, і жартувала так само й далі. Чи мав він коли змогу стати якимсь інакшим? Чи мав він коли яке щастя?
І, немов відповідаючи на мої невисловлені думки, він заскиглив:
— Ніколи мені не щастило, і на дрібку навіть. Як я був малий, чи було кому послати мене до школи, нагодувати голодного або носа, як роз"юшений, утерти? Хто коли дбав про мене, га? Хто, я питаю?
— Дарма. Томмі, — сказав я, ласкаво кладучи йому руку на плече. — Не журись. Усе буде гаразд. Перед тобою ще довгий вік, у тебе ще чимало попереду.
— Брехня! Паскудна брехня!.. — закричав він мені просто в обличчя, відштовхнувши мою руку. — Брехня, і ти сам це знаєш. Що там попереду, коли я на смітнику вродився! Тобі добре казати, Гамне. Ти з роду джентельмен. Ти ніколи не знав, що то є голодувати змалечку, засинати плачучи, коли тобі в череві щось крутить і крутить, мовби щур там коловертить. Не знати вже мені добра. Хай би стався я взавтра самим президентом Сполучених Штатів, то хіба я від"їмся за той час, коли малим гасав голодний?
Ой ні. Народився я, щоб мучитись та страждати. Того горя, що мені припало, стало б і на десятьох. Половину свого злиденного життя перебув я по лікарнях. Я хворів на пропасницю в Аспінвалі, в Гаванні, в Нью-Орлеані. Я трохи-трохи не помер від скорбуту, прогнивши шість місяців на Барбадосі; віспа — в Гонолулу, обидві ноги перебило — в Шанхаї, запалення легенів на Уналясці, троє ребер поламало у Фріско. А тепер! Глянь на мене! Глянь-но! Знов усі ребра потрощено! Я ще сьогодні кров"ю харкатиму. То що в мене попереду? І хто мені допоможе? Бог? Мабуть, мене той бог зненавидів, коли пустив поневірятись по цьому проклятому світі!
Отак він нарікав на свою долю з годину, коли не більше, а тоді, шкандибаючи й охкаючи, взявся до роботи: в очах йому горіла страшенна зненависть до всього на світі. Але в діагнозі своєму він не схибив: часом йому ставало зовсім зле, він плював кров"ю й зеленів з болю.
Мабуть, і справді бог його вже занадто зненавидів, що не. дав йому померти; зрештою йому покращало, але він зробився ще зліший, ніж доти був.
Джонсон лише через кілька днів виповз на палубу й почав потроху братися до роботи. Він був ще слабий, і я не раз бачив, як він насилу лізе вгору по вантах або як стомлено хилиться над штурвалом. Але найгірше було те, що дух його, здавалося, зломився. Він нітився перед Вовком Ларсеном і трохи не лащився до Йогансена. Зовсім не так поводився Ліч. Він ходив по палубі, наче молодий тигр, і весь аж пашів відвертою ненавистю до Вовка Ларсена та Йогансена.
— Ну, клишоногий шведе, з тобою я ще поквитаюсь, — почув я, як він сказав Йогансенові якось увечері на палубі.
Йогансен кинув у темряву прокльон, і ту ж мить щось сильно вдарило в стіну камбуза. Знову почулася лайка й глумливий сміх, а коли все затихло, я скрався надвір і знайшов важкого ножа, що вгородивсь на добрий дюйм у тверде дерево. За хвильку прийшов помічник і почав облапувати стіну, шукаючи ножа, але марно — ніж» був у мене, а на другий день я потай повернув його Лічеві. Матрос тільки осміхнувся, беручи ножа з моїх рук, проте в тій осмішці було більше щирої вдячності, ніж би в пишномовних і рясних подяках людей мого класу.
Дарма що навколо всі гризлися, я не сварився ні з ким І жив з кожним у злагоді. Мисливці, либонь, ставилися до мене зневажливо, однак зовсім не вороже; а Смок і Ген-дерсон, що, видужуючи, день і ніч гойдалися під тентом у своїх гамаках, запевняли, що я їх доглядаю краще, ніж будь-яка сестра-жалібниця, і що вони не забудуть мене, коли в кінці подорожі одержать платню. (Начебто мені потрібні були їхні гроші! Мені, що міг купити їх усіх разом з їхнім манаттям і самою шхуною; і навіть зо двадцять таких шхун!) Але на мені лежав обов"язок доглядати їх і лікувати їхні рани, і я робив усе, що лишень міг.
З Вовком Ларсеном знову стався напад головного болю, Що тривав аж два дні. Він, певно, дуже мучився, бо покликав мене й корився моїм вказівкам, наче хвора дитина. Але ніщо йому не допомагало. А проте, за моєю порадою він кинув палити й пити. Мене взагалі дивувало, як це такий дужий звір, як він, може мучитися від головного болю.
— Це кара божа, я тобі кажу, — запевняв мене Луїс. — Це йому кара за все зло, що він чинить. І буде йому ще гірше, а як не буде, то…
— То що? — спитав я.
— То бог, видно, заснув там і занедбав своє діло, тільки, чуєш, я не казав цього.
ebooksa