— Справді? — зауважив він. — Я часто сам так думаю і дивуюся — навіщо?
— Вища мета… — пробурмотів я.
— Пристосованість! — урвав він мене. — Це тіло пристосоване до життя. Ці м"язи створені на те, щоб хапати, рвати, нищити створіння, що в житті стають мені поперек дороги. Але чи подумали ви про інші живі істоти? Вони також мають м"язи, щоб хапати, рвати, нищити, і коли вони стають мені поперек дороги, я їх хапаю, роздираю, знищую. Ніякої вищої мети тут нема. Є тільки пристосованість.
— Це не гарно, — запротестував я.
— Життя не гарне, хочете ви сказати, — осміхнувся він. — А проте ви сказали, що я гарний. Ось подивіться!
Він напружив свої ноги, мовби вчепившись пальцями, як пазурами, в підлогу. Клубки, пруги, горби м"язів повипинались під шкірою.
— Помацайте, — звелів він.
М"язи були тверді, як залізо. Все його тіло несвідомо підтяглося й напружилось, м"язи стиха ворушились і випиналися на стегнах, на спині і плечах. Він трохи підняв руки, і м"язи скоротилися, а пальці скорчилися, мов ті мазури; і навіть очі набрали іншого виразу — воші пильно стежили, виміряли, і в них горів войовничий вогонь.
— Стійкість, рівновага, — сказав він, ураз розслабивши м"язи. — Ноги для того, щоб упиратися в землю, стояти, ц руки, зуби, нігті — щоб боротись, убивати інших, щоб самого тебе не вбили. Вища мета?.. Краще сказати — пристосованість.
Я не заперечував. Я бачив організм первісного хижого звіра, і на мене він справив таке ж сильне враження, як би, скажімо, машина дредноута або океанського лайнера.
Мене дивувало, що з такої жорстокої сутички в матроському кубрику Вовк А арсен вийшов із порівняно легкими ранами. Я пишався, що зумів добре поперев"язувати їх. За винятком двох серйозних ран, решта були просто садна.
Удар, що звалив його за борт, розсадив йому шкіру на голові. Рана була кілька дюймів завдовжки. За його вказівками я ту рану промив і зашив, спершу зголивши коло неї волосся. Одну литку було в нього розірвано, ніби її пошматував бульдог. Хтось із матросів, сказав він мені, вчепився в неї зубами з самого початку сутички і так тримався весь час; Ларсен потяг його за собою нагору, до люка, і тільки там зміг його скинути.
— До речі, Гампе, я помітив, що ви кмітлива людина, — почав Вовк Ларсен, коли я закінчив перев"язувати його. — Як вам відомо, ми залишилися без помічника. Віднині ви будете стояти на вахті, одержувати сімдесят п"ять доларів на місяць, і всі вас називатимуть містером Ван-Вейденом.
— Ви ж знаєте, що я… нічого не тямлю в навігації, — сторопів я.
— А цього й не треба.
— Та й не прагну я високих посад, — відмагавсь я. — Життя моє непевне навіть і тепер, у моєму скромному становищі. І я не маю досвіду. Бути людиною пересічною — це, розумієте, теж свого роду перевага.
Але він лиш осміхнувся, вважаючи, що справу вирішено.
— Не хочу я бути помічником на цьому пекельному судні! — зухвало вигукнув я.
Його обличчя спохмурніло, в очах блиснули злі вогники. Він підійшов до дверей і сказав:
— А тепер, містере Ван-Вейдене, на добраніч!
ebooksa