— На добраніч, містере Ларсене, — відказав я ледь чутно.
Я не можу сказати, що становище помічника було мені дуже приємне. Правда, я не мив більше посуду. Але я не знав найпростіших помічникових обов"язків, і мені довелося б скрутно, якби не співчуття матросів. Я не мав щонайменшого уявлення про такелаж, про те, як ставити або згортати вітрила. Але матроси вчили мене, і особливо добрим учителем виявився Луїс. З підлеглими, отже, я не мав ніякого клопоту.
Що ж до мисливців, то тут справа стояла інакше. Узвичаєні до моря, вони дивилися на моє призначення, як на жарт. Мені самому було смішно, що я, істота геть-чисто суходільна, виконую обов"язки помічника капітана; але бачити, як з тебе сміються інші, було не дуже приємно. Я не скаржився, але Вовк Ларсен вимагав суворо дотримувати морський етикет щодо мене — такої пошани не знав навіть бідний Йогансен. Стусанами, погрозами й лайкою він примусив мисливців скоритися. Я став «містер Ван-Вейден» для всього екіпажу, і тільки сам Вовк Ларсен неофіційно іноді називав мене Гампом.
Це було кумедно. Бувало, саме як ми обідаємо, вітер змінить напрямок, і я встаю з-за столу, а капітан каже: «Містере Ван-Вейдене, будьте ласкаві, поверніть на лівий галс». Я виходжу на палубу, кличу Луїса й розпитую, що треба робити. Лише за кілька хвилин, обміркувавши і цілком засвоївши маневр, я йшов виконувати його. Пригадую, якось Вовк Ларсен з"явився на палубі саме тоді, коли я почав віддавати накази. Він налив сигару й спокійно дивився, поки було все зроблено, а тоді піднявсь до мене на ют.
— Гампе, — сказав він, — перепрошую, містере Ван-Вейдене, вітаю вас! Я гадаю, що тепер вам більше не потрібні батьківські ноги. Ви знайшли свої власні і навчилися стояти на них. Трохи практики в такелажній справі, трохи з вітрилами, один-два шторми — і під кінець подорожі ви зможете найнятися на першу-ліпшу каботажну шхуну.
У той період — від загибелі Йогансена й до прибуття на місце полювання — я почував себе непогано. То були мої найкращі дні на «Привиді». Вовк Ларсен зовсім не присікувався до мене, матроси мені допомагали. Я спекався неприємного товариства Томаса Магріджа. І можу скапати, що незабаром я почав навіть потайки пишатися собою. На перший погляд це парадоксально: суходільна людина, що моря й не нюхала, — і раптом помічник капітана. А проте я таки непогано виконував свої обов"язки. Всі ті Недовгі дні я був задоволений із себе, мені навіть подобалося відчувати, як гойдається в мене під ногами палуба «Привида», що прямував тропічним морем на північний захід, до острова, де ми мали поповнити запас води.
Але те моє щастя було відносне — просто доба менших злигоднів між страхіттями минулими і страхіттями майбутніми. Для команди «Привид», як і раніше, залишався чистим пеклом. Ніхто не знав на ньому спокою. Вовк Ларсен не міг пробачити матросам замаху на його життя й того прочухана, що дістав у матроському кубрику. День і ніч він намагався всіляко їм дошкуляти.
Він добре знав, як впливають на психіку дрібниці, і тими дрібницями доводив команду трохи не до знетями. Я сам бачив, як він підняв Гаррісоиа з койки для того тільки, щоб той прибрав покинуту не на місці малярну щітку, та ще й розбудив усіх підвахтових, щоб вони дивились, як він те робитиме. Це, безперечно, дрібниця, але його винахідлива голова придумувала таких дрібниць тисячі. Можна легко уявити, який настрій панував серед матросів.
Не вщухало, звичайно, ремство, траплялись раз у раз і невеличкі вибухи обурення. Капітан, як і раніше, сипав штурхани; весь час двоє-троє матросів ходили в саднах та синцях, що наставляв їм їхній хазяїн, цей звір у людській подобі. До спільного виступу дійти не могло, бо в капітановій каюті і в мисливському кубрику був великий запас зброї. Найтяжче відчували на собі диявольський норов Вовка Ларсена Ліч і Джонсон. Мені аж серце кривавилось, коли я бачив зажурене Джонсонове обличчя й глибоку тугу в його погляді.
Інша справа Ліч. У ньому самому було занадто багато хижого звіра. Його опанувала невгамовна лють, що не залишала місця журбі. Вуста його завжди були перекривлені від злості, а коли він бачив Вовка Ларсена, у нього вихоплювалося, — мабуть, несвідомо — страшне погрозливе гарчання. Я не раз бачив, як він стежить очима за Вовком Ларсеном, наче звір з клітки за своїм наглядачем, і те гарчання клекотіло йому в грудях і рвалося крізь заціплені зуби.
Пам"ятаю, якось серед білого дня на палубі я торкнув його за плече, мавши щось йому наказати. Він стояв до мене спиною, але від доторку руки аж підскочив, скрикнувши, і враз повернувся до мене обличчям: вирішив, певне, що то рука ненависного капітана.
Обидва вони — Ліч і Джонсон — убили б Вовка Ларсена при першій нагоді, але цієї нагоди ніяк не траплялося.
Вовк Ларсен був занадто хитрий, а крім того, вони не мали підходящої зброї. Самими кулаками годі їм було що зробити. Інколи Ларсен заводив бійку з Лічем; той завжди відбивався, мов дикий кіт, — зубами, нігтями, кулаками, аж поки, знесилений або непритомний, гепався на палубу. Проте від бійки він ніколи не ухилявся. Диявол, що сидів у ньому, кидав свій виклик диявольській натурі Вовка Ларсена. Досить було їм обом одночасно з"явитись на палубі, як відразу ж починалася лайка й бійка. Мені доводилося бачити, як Ліч накидався на Вовка Ларсена без будь-якого приводу або виклику. Одного разу він метнув на капітана свого важкого ножа і схибив усього на дюйм. А то якось із салінга впустив на нього сталеву такелажну швайку. Звичайно, влучити з висоти сімдесят п"ять футів, коли шхуну весь час хитає, нелегко, але гострий кінець швайки все ж мало не зачепив голови Вовка Ларсена, коли той показавсь із каюти, і ввігнався на добрих два дюйми в тверду дошку палуби. А іншого разу він пробрався в мисливський кубрик, схопив набиту рушницю і вже хотів вискочити з нею на палубу, тільки що Керфут спіймав його і обеззброїв.
Я часто дивувався, чому Вовк Ларсен не вб"є Ліча й не покладе цьому край. Та Ларсен тільки всміхався: видно, ця гра тішила його. Він знаходив у ній якийсь особливий смак; либонь, таке відчувають люди, що люблять приручувати диких звірів.
— Життя набуває особливої гостроти, коли ним важити, — пояснював він мені. — Людина від природи грач, і життя — найбільша ставка, що вона може поставити. Що більший ризик, то більше гостроти в відчуттях. Чому я Повинен відмовлятись від приємності доводити Ліча до нестями? Та й йому ж я роблю приємність. Ми обидва зазнаємо сильних відчуттів. Він живе розкішніше, ніж будь-хто з матросів, дарма що не розуміє цього. Бо він має те, чого вони не мають, — перед ним є мета, є прагнення, Що заволоділо ним до решти: він прагне вбити мене, і його окрилює надія, що йому це пощастить зробити. Справді, Гампе, — він живе високим і змістовним життям. Навряд чи коли раніш він жив так повно й яскраво, і я іноді щиро заздрю йому, коли бачу його під владою нестямної люті й пристрасті.
— Але ж це ницо! Ницо! — вигукнув я. — Адже на іншому боці всі переваги!
— А хто з нас двох ниціший — я чи ви? — спитав він поважно. — Потрапляючи в неприємне становище, ви йдете на компроміс із своїм сумлінням, ви пристосовуєтесь. Якби ви справді були людина велика й вірна собі, ви стали б на бік Ліча та Джонсона. Але ви боїтеся, ви боїтеся! Ви хочете жити! Життя, що є у вас, волає, що воно хоче жити, жити за всяку ціну; отже, ви живете ганебно, зраджуєте свої ідеали, грішите проти вашої ж власної жалюгідної моралі; і якби пекло справді існувало, то ваша душа попала б просто туди. Моя роль краща. Я не грішу, бо я вірний тому, що загадує мені життя. Я принаймні щирий сам перед собою, а ви — ні.
В тому, що він сказав, була гірка правда. Мабуть, я таки ниций боягуз. І чим більше я про це думав, тим ясніше для мене ставало, що мій обов"язок — скористатися з його поради, приєднатись до Джонсона й Ліча і звести якось Вовка Ларсена зі світу. Якраз тоді, гадаю, прокинувся в мені успадкований від предків суворий дух пуритан, що виправдували навіть убивство задля справедливості. Ця думка не давала мені спокою. Хіба то не був би щонайморальніший учинок — звільнити світ від такої потвори? Людство стане від того тільки краще й щасливіше, а життя — вільніше й радісніше.
Я міркував про це безсонними ночами, лежачи на койці і перебираючи в думці безкраю низку подій. Я розмовляв із Джонсоном і Лічем під час нічної вахти, коли Вовк Ларсен був унизу. Вони обидва втратили надію: Джонсон тим, що мав зневірливу вдачу, а Ліч тим, що знесилився в марній боротьбі. Та якось уночі він схопив мене за руку, палко стиснув її і сказав:
ebooksa