Дивна річ, але, попри всі зловісні передчуття, нічого надзвичайного на «Привиді» не траплялося. Ми пливли на північний захід, поки не досягли берегів Японії, де натрапили на великий табун котиків. Прибувши звідкілясь із безмежного Тихого океану, вони, як то звичайно щороку, перебиралися на північ, до своїх ліжбиськ у Берінговому морі. Подалися й ми за ними на північ, лютуючи й винищуючи табун; оббіловані туші ми викидали акулам, а шкури засолювали, щоб вони могли пізніше прикрашати прекрасні плечі городянок.
То було безбожне вимордування, і все задля жінок. Бо котикового м"яса чи товщу ніхто не їв. Після успішного дня наша палуба була вкрита тушами та шкурами, слизька від сала й крові, і в шпігати стікали червоні струмочки. Щогли, снасті, борти були забризкані кров"ю, а люди, мов ті різники, голі до пояса, поралися біля туш, закривавивши руки, і знімали спеціальними ножами шкури з прегарних морських тварин, що їх вони повбивали.
Моя робота була приймати шкури, вивантажувані з шлюпок на судно, доглядати за білуванням, а потім дбати, щоб на палубі все було чисто прибрано. Не дуже приємна робота. Мені з душі вернуло від неї, а проте командувати багатьма людьми пішло мені на користь. Це розвивало мої дуже незначні адміністративні здібності. Я відчував, що загартовуюсь, стаю твердіший, а це було тільки lia користь «Пестунчикові Ван-Вейденові».
І ще ось що я почав відчувати: я вже ніколи не стану Давнім Гамфрі Ван-Вейденом. Хоч моя віра в життя, віра И людину ще опиралась руйнівній силі Ларсенового скепсису, проте де в чому він таки вплинув на мене. Ларсен відкрив мені реальний світ, про який я не знав практично Нічого і якого я завжди сахався. Я навчився пильніше придивлятись до життя, бачити реальні факти, виходити H царини чистих ідей, належно оцінювати в житті конкретне й об"єктивне.
З тієї пори, як почалося полювання, мені доводилось частіш бувати в товаристві Вовка Ларсена. Бо коли стояла гарна година і ми були серед табуна, вся команда виходила в море на полювання, а на судні залишалися тільки ми вдвох та Томас Магрідж, що в рахунок не брався. Але то не був час дозвілля. Шість шлюпок віялом розходилися від шхуни, так що від першої навітряної шлюпки до останньої завітряної було миль десять, а то й усі двадцять. Потім вони лягали на прямий курс і пливли так, поки ніч або негода не заганяли їх назад. А «Привид» завше мав іти аж поза крайню завітряну шлюпку, щоб на разі шквалу або шторму всі шлюпки могли з ходовим вітром підійти до нас.
Нелегко було для двох чоловіків, надто коли віяв свіжий вітер, давати раду такому суднові, як «Привид»: стернувати, пильнувати за шлюпками, піднімати та згортати вітрила. Всього доводилося навчитись, і то швидко. Стернувати — це далося мені легко, зате куди важче виявилось видиратися вгору на салінг і підтягуватись на руках вище й вище, де вже не було щаблів. Але скоро я й до того призвичаївсь, бо відчував якесь шалене бажання виправдати себе в очах Вовка Ларсена, довести йому своє право на життя не самими тільки розважаннями. І настав час, коли я радо вилазив на вершок щогли і, обхопивши її ногами, з запаморочливої височини оглядав море в бінокль, шукаючи шлюпки.
Пригадую, як одного погожого дня мисливці випливли з самого ранку і ляскіт пострілів, помалу стихаючи, врешті завмер: шлюпки розсіялися далеко по морю. З заходу ледве чутно повівав вітерець, та поки ми маневрували, щоб стати з завітряного боку від крайньої шлюпки, він стих зовсім. Я був на вершку щогли і бачив, як одна по одній усі шість шлюпок зникли за обрієм, переслідуючи котиків у західному напрямку. Шхуна ледь погойдувалась на спокійній гладіні моря, не маючи змоги пливти слідом за шлюпками. Вовк Ларсен занепокоївся. Барометр упав, і небо на сході не подобалося йому. Він довго й пильно вдивлявсь у далечінь.
— Якщо налетить звідти, — сказав він, — та ще свіженький, то ми опинимося з навітряного боку від шлюпок, і тоді, мабуть, чимало спорожніє койок в обох кубриках.
Близько одинадцятої години море зробилося гладеньке, як дзеркало. Опівдні, хоч ми були вже в північних широтах, спека стала просто нестерпна. Повітря було важке й задушне. В Каліфорнії старі люди в таких випадках кажуть: «Погода як перед землетрусом». Щось лиховісне було в тій погоді, і душа ніби чула, що насувається небезпека. Поволі всю східну половину неба затягло хмарами, що громадились угорі, мов якісь страхітливі чорні гірські кряжі. І так виразно видніли розпадини, ущелини, провалля, налиті густою темною тінню, що око вже мимоволі шукало ревучої білої смуги прибою над берегом. Але шхуну лиш трохи погойдувало, а вітру й зовсім не було.
— Це не шквал, — сказав Вовк Ларсен. — Стара мати природа хоче дибки стати і заревти щодуху; доведеться нам потанцювати, аби врятувати хоч половину шлюпок, Гампе. Лізьте-но вгору та спустіть топселі!
— А що ми вдіємо, як вона справді зареве? Нас же тільки двоє! — відповів я з відтінком протесту в голосі.
— Як то що? Скористаємо з першого подуву, щоб дістатись до наших шлюпок, поки нам не позривало всі вітрила. А далі вже куди вивезе. Щогли витримають, і ми з вами витримаємо, хоч і сутужно буде.
Штиль іще тривав. Ми пообідали хапцем. Мене тривожила доля вісімнадцятьох чоловік, що були десь на морі, аж там, ген-ген за обрієм, тоді як на нас повільно сунули зловісні чорні гори хмар.
Однак по Вовкові Ларсену не знати було хвилювання; я помітив тільки, коли ми верталися на палубу, що в нього ледь роздимаються ніздрі й рухи стали швидші. Обличчя йому споважніло, риси посуворішали, але в його очах, того дня ясно-блакитних, миготіли якісь блискучі дивні іскринки. Мене вразило, що він був веселий, але якось по-грізному веселий: він тішився, що доведеться поборотись, тремтів, шалів із радості, усвідомлюючи, що наступає велика хвилина, що життя його підноситься хвилею вгору.
Певно, несвідомо, або думаючи, що я не бачу, він голосно зареготав, ніби дратуючи бурю, викликаючи її на бій. Ще й зараз у моїй уяві жива ця картина: стоїть Вовк Ларсен, мов той карлик з «Тисячі й одної ночі» перед страшним обличчям якогось велетенського лихого джина. Ця людина кидала виклик долі й не боялась її.
Ларсен попрямував до камбуза.
— Коку, тільки-но впораєшся з горщиками, будь напоготові, тобі є діло на палубі. Я тебе гукну.
— Гамне, — сказав він, завваживши мій заворожений погляд (бо я не спускав його з очей), — це п"янить краще за спиртне, і тут ваш Хайям дав хука. По-моєму, він умів жити тільки наполовину.
Вже й західна половина неба вкрилася хмарами. Сонце померкло й заховалося. Була друга година пополудні, а нас огорнули примарні сутінки, що крізь них пробивалося червонясте світло.
ebooksa