Цей раз Леттон, почуваючи підтримку з боку Даусета, відповів рішуче й твердо:
— Боюся, що ви дуже помиляєтесь, містере Гарнішу! Ніяких баришів ми з вами не ділитимемо. Тільки не гарнчіться, прошу вас! Бо мені досить натиснути цю кнопку…
Та Буйний День зовсім і не гарячився, він здавався радше приголомшений. Неуважно пошпортавшись у кишені, він витяг сірники, витер одного й аж тоді помітив, що в нього і руці нема цигарки. Решта троє пильно за ним стежили, мов ті коти, що чатують на мишу. Тепер вони вже бачили, що їм доведеться пережити декілька неприємних хвилин.
— Перепрошую, може, ви ще раз скажете? — промовив Буйний День. — Бо я чогось наче не дуже вас зрозумів. Ви сказали…
І напружено-тривожно втупився в Натанієла Леттона, чекаючи відповіді.
— Я сказав, що ви помиляєтесь, містере Гарнішу, от і все. Ви грали на біржі й програли. Ні «Верд-Велі», ні я, ані мої компаньйони не вважаємо, що ми вам щось винні.
Буйний День показав на купу розписок та корінців, що лежали на столі.
— Ось у це все вкладено десять мільйонів двадцять сім тисяч сорок два долари і шістдесят вісім центів чистими грішми. Що ж, тепер воно нічого не варте?
Леттон усміхнувся й знизав плечима. Буйний День глянув на Даусета й промовив ніби сам до себе:
— Справді, я бачу, що в моїй байці таки був натяк. — Він гірко засміявся. — Ну що ж, роздача була ваша, і ви спритно собі здали. Я не брикаю. Я як той грач у Ріно. Роздача була ваша, і ви мали право здати собі чотири тузи. Звісно, ви так і зробили… І обскубли мене геть-чисто.
І він знову спантеличено глянув на купу розписок на столі.
— І все це тепер не варте навіть того паперу, що на ньому воно написане. Ні, це все ж таки золото, і ви при нагоді його поділите між собою. Я не брикаю. Була ваша роздача, і ви мене обіграли. То не чоловік, що скиглить, коли інший роздає. Цей кін уже дограно, карти на столі, банк у вас, але…
Сягнувши швидко рукою в кишеню, він вихопив звідти великого кольта.
— Кажу, той кін дограно. Тепер моя роздача, і я беру собі чотири тузи… Прийми руку, здохлятино! — нараз гримнув він.
Рука Натанієла Леттона, що скрадалась була до кнопки на столі, зразу спинилась.
— Пересядьте! — наказав Буйний День. — Он туди, на той стілець, ти, тхір засмоктаний! Хутко! А то я, далебі, з тебе стільки юшки виточу, аж подумають люди, ніби твій батько водогін, а мати — помпа. Ви, Гугенгамере, посувайтесь із своїм стільцем осюди. А ви, Даусете, сидіть, де сидите, поки я вам розказуватиму, яка це гарна цяцька. Набита вона на велику дичину і стріляє вісім разів уряд. Як горохом сипле.
Попередні уваги скінчено, переходжу до діла. Не забудьте, я нічого не казав про вашу роздачу. Ви зробили, як уміли, і так воно й слід. Але тепер роздача моя, і вже я робитиму, як зумію. Насамперед усі ви мене знаєте. Я Буйний День — утямили? Я не боюсь ні бога, ні чорта, ані смерті, ані пекла. Ось мої чотири тузи, і вони вас підсадять. Ви тільки гляньте на цього живого кістяка. Лет-тоне, ви боїтесь умерти. Ви так злякались, що в вас аж кості торохтять. А оцей гладкий юдей! Ото нагнала на нього страху божого моя цяцька! Аж пожовк, мов цитрина. Ви, Даусете, спокійний. Ви й оком не моргнули. Це тим, що ви вмієте рахувати. І вас моя роздача не злякала нітрохи. Ви сидите собі та підраховуєте і знаєте добре, що я здеру з вас шкуру. Ви знаєте, що я нічого не злякаюсь. Отож ви лічите, скільки у вас грошей, і розумієте, що не варт умирати, коли можна зостатися живому.
— Я ще побачу вас на шибениці, — огризнувся Даусет. — І не сподівайтеся. Коли почнеться забава, першої куля ваша. Звісно, мене повісять, але вас уже не буде й ви того не побачите. Ви помрете зараз, отут-о, а зі мною ще по судах воловодитимуться. Втямили?.. Ви будете вже мертві, й трава поросте з ваших трупів, і ви не дізнаєтесь, чи мене таки повішено, а я ще довго тішитимуся з того, що ви раніш за мене дуба врізали.
Буйний День замовк на хвильку.
— Не повбиваєте ж ви нас і справді? — спитав Леттон тоненьким чудним голосом.