Але Енріко був настільки пригнічений загибеллю Леонсії, що цей давній секрет не справив на нього жодного враження.
— Авжеж, — кивнув він головою. — Я взяв її за дочку, коли вона була ще немовлям, і цього ніхто з моїх не знає. Дивно, звідки ти довідався. Мені зовсім не цікаво дізнаватися від тебе про те, що я й так знаю. Я цікавий знати, де вона тепер.
І Пин поважно й спочутливо похитав головою.
— Це вже новий секрет, — промовив він. — Можливо, я знайду й цей секрет. Тоді я продам його вам. Але поки що У мене є давній секрет. Ви не знаєте прізвища тата й мами Леонсії. А я знаю.
Спокуса була завелика, і старий Енріко Солано не міг приховати своєї цікавості.
— Кажи! — мовив він. — Назви ім"я, доведи, що не брешеш, і я заплачу тобі.
— Ні! — знову похитав І Пин головою. — Не вийде. Я веду свої справи не так. Ви платите, а я кажу. Мої секрети — добрі секрети. Я доводжу свої секрети. Ви дасте мені п"ятсот песо й повернете витрати за дорогу з Колона до Сан-Антоніо й назад, а я скажу вам ім"я тата й мами.
Енріко Солано на знак згоди кивнув головою й хотів уже був звеліти Алесандро видати гроші, та на заваді йому стала спокійна, врівноважена покоївка-індіянка. Примчавши до кімнати й підбігши до Енріко із жвавістю, якої досі ніхто не помічав у неї, дівчина вибухнула плачем, що його могла викликати тільки радість, а не сум.
— Сеньйорита!.. — нарешті спромоглася вона прохрипіти, показуючи на подвір"я головою й очима. — Сеньйорита!
І Пина з його секретом забули. Енріко з синами кинулись назустріч покритим пилюкою Леонсії, Цариці й обом Морганам, що були верхи на мулах. Мулів вони взяли, очевидно, з пасовиська коло річки Гвалаки. А тим часом двоє челядників-індіян виводили з гасіенди гладкого китайця та його стару супутницю.
— Приходьте іншим разом! — сказали вони їм. — Сеньйор Солано тепер дуже заклопотаний своїми справами.
— Безперечно, я прийду іншим разом, — приязно заспокоїв їх І Пин, не виявляючи ніякого незадоволення, що справа урвалася саме тоді, як гроші були вже майже у нього в руках.
Але йшов він дуже неохоче. Це місце сприяло його фахові. Тут скрізь були секрети. Він почував себе жерцем, якого виганяють із землі Ханаанської[20], не давши йому зібрати врожаю. Якби не дбайливі челядники-індіяни, І Пин заховався б десь за рогом будинку, щоб хоч глянути на прибулих. Та дарма. Йому довелося забиратися геть. А на півдорозі, відчувши, що стара лантухом налягала йому на руку, він зупинився і дав їй подвійну порцію горілки із своєї пляшки.
Енріко просто стягнув Леонсію з мула, так спішив обняти її. Протягом кількох хвилин на подвір"ї чути було тільки радісні вигуки; старий Енріко та його сини вітали й обіймали Леонсію. Коли вони трохи опам"яталися, Френк уже допоміг Цариці злізти на землю і, тримаючи її за руку, очікував нагоди, щоб познайомити її з Солано.
— Це моя дружина, — сказав Френк до Енріко. — Я поїхав у Кордільєри по скарби й знайшов цей скарб. Чи можна ж було сподіватися кращої долі?
— Але вона з доброї волі зреклася величезних скарбів, — Сміливо втрутилась Леонсія.
— Вона була Цариця в невеличкому царстві, — пояснив Френк, вдячно й захоплено глянувши на Леонсію, яка зразу ж додала:
— І, щоб урятувати нас, позбулася цього царства.
І Леонсія великодушно обняла Царицю за стан, відірвала її від Френка й повела до будинку.
РОЗДІЛ XXIII