— Слухай-но, малий, — промовив він рішуче. — Ми з жінкою мусимо переправитися оцією вашою дорогою! Чи пустиш ти її для нас?
Джеррі аж позадкував трохи. Це він зробив півсвідомо, немов інстинктивно сахався небезпечної ухвали.
— Ліпше б вам було подивитися, чи не повернувся Гол… — запропонував він.
— А як ні?
Джеррі знову завагався.
— Коли що станеться, відповідатиму я, — додав Спіллейн. — Ти ж бачиш, малий, нам, будь-що треба на той бік!
Джеррі знехотя кивнув.
— І дарма чекати на Гола, — сказав далі Спіллейн. — Адже ти не згірш за мене розумієш, що він не скоро повернеться з яру Кульгавої Корови. Тож берися до діла!
Не диво, що місіс Спіллейн мала такий наляканий вигляд, коли вони допомагали їй влізти у вагонетку, — подумав Джеррі, глянувши вниз, у ту прірву, якій, здавалося, й дпа не було. Через дощ та клоччя хмар, що клуботілись У несамовитих поривах вітру, того берега за яких сімсот футів зовсім не було видко; а круча коло самісіньких їхніх ніг стрімко спадала донизу й губилась у розбурханій млі. Здавалося, що до поверхні річки добра миля, а не просто двісті футів.
— Готові? — спитав Джеррі.
— Пускай! — закричав Спіллейн, намагаючись перекрити ревіння вітру.
Він уже вліз у вагонетку, сів поруч жінки й узяв її за руку.
Джеррі глянув на це несхвально.
— Вам треба буде триматися обома руками, — он як вітер шарпав!
Чоловік і жінка ту ж мить розняли руки й ухопилися за краї вагонетки, а Джеррі поволі й обережно став відпускати гальма. Барабан почав крутитися, тягнучи нескінченний трос, і вагонетка поковзом рушила в безодню; вагонеткові коліщатка покотилися по нерухомому верхньому тросі, що до нього її було підвішено.
Не вперше пускав Джеррі вагонетку, але вперше довелося йому робити це самостійно, без батькового нагляду. За допомогою гальма він регулював швидкість руху вагонетки, що конче треба було робити, бо шалені пориви вітру раз у раз підхоплювали її й шалатали на всі боки; а одного разу, саме перед тим як цілком зникнути за суцільною стіною дощу, вагонетка так перехилилася, що мало не вивернула в прірву весь свій живий вантаж.
Після цього знати, чи вагонетка рухається, Джеррі міг, тільки стежачи за рухом троса. І він напружено пильнував, як трос розмотується з барабана. «Триста футів, — шепотів він сам до себе, дивлячись на кабельні позначки, — триста п"ятдесят, чотириста…»
Раптом трос зупинився. Джеррі зовсім уже відпустив гальма, але трос не рухався. Хлопець обіруч ухопився за троса й щосили потяг, марно намагаючись зрушити його. Щось зіпсувалося. Але що саме? Він не міг знати, та й видно нічого не було. Джеррі насилу розрізнив у повітрі обриси порожньої вагонетки, що мала б рухатись із такою самою швидкістю, як і навантажена. До неї було футів із двісті п"ятдесят. Він розумів, що це означало: десь там у сивій млі за двісті футів над річкою й за двісті п"ятдесят футів від протилежного берега зависли у нерухомій вагонетці Спіллейн та його жінка.
Тричі гукав до них Джеррі на весь голос, але шалений вітер не доніс жодної відповіді. Хлопець не міг їх почути, так само, як і вони не могли почути його. Але саме, як різні гадки шугали йому в голові, імла понад річкою нараз розвіялася й зринула вгору. На мить він виразно побачив вирування Сакраменто внизу, а вгорі вагонетку, що 5 ній сиділи чоловік і жінка. А по тому хмари насунули ще густіші, ніж перше були.
Хлопець ретельно обдивився барабан і побачив, що він цілком справний. Видимо, щось сталося з барабаном на тому березі. Віп жахнувся на саму думку, що там, у лютому вітровінні, висять над прірвою чоловік і жінка і гойдаються туди-сюди у маленькій вагонетці, не знаючи, що робиться на березі. Невже їм доведеться висіти доки він сам тросом «Золотого Дракона» дістанеться на той бік, до другого барабана?