Минуло вже півгодини; Джеррі вибив заколесник, але витягти його не зміг. Разів скільки він у розпачі ладен був кинути все; здавалося, що й наражатись на таку небезпеку, і так натужуватись — даремна річ. Але раптом хлопця осяяла нова думка, — він почав гарячково шукати по кишенях і кінець кінцем знайшов те, що шукав, — довгого Цвяха.
Якби не той цвях, що хтозна-коли і як опинився у нього в кишені, довелося б Джеррі ще раз подорожувати тросом назад. Устромивши цвяха в дірочку заколесника, він мав за що вхопитися, і заколесник як стій вискочив з осі.
А тоді Джеррі здолав застромити під троса залізного прута, мов підойму, і зрештою вивільнив-таки коліщатко, що застрягло між тросом та блоком. Далі Джеррі поставив коліщатко на місце, мотузкою трохи підтяг вагонетку вгору, і коліщатко знов сіло на трос.
На все те пішло чимало часу. Більш як півтори години збігло, відколи Джеррі дістався до порожньої вагонетки. І тільки тепер він міг злізти з свого сідла і вскочити у вагонетку. Він відв"язав мотузку, що тримала вагонетку, і коліщатка почали поволі крутитися. Вагонетка рушила, і Джеррі знав, що десь там, нижче, — хоч він того й не бачив, — вагонетка із Спіллейнами теж рушила, але в протилежному напрямі.
Тепер йому вже не треба було гальмувати, бо вага його тіла достатньо урівноважувала вагу другої вагонетки; і незабаром він побачив кручу, що виступала з імли хмар, і старий, добре знайомий барабан, що спокійнісінько собі крутився.
Джеррі виліз і закріпив вагонетку. Він виконав те дбайливо й розважливо; а далі — аж ніяк не по-геройському — кинувся на землю біля барабана і, не звертаючи уваги на дощ та шалений вітер, розплакався.
Чимало було причин для тих сліз, — і його покалічені руки, що нестерпно боліли, і страшенна втома, і реакція після тривалого напруження нервів; а найголовніше — величезна радість, що врятовано двох людей.
Їх не було тут, щоб подякувати йому; проте він знав, що десь на тому боці, за бурхливою, розлюченою річкою, вони поспішають стежкою до «Конюшиного Листя».
Джеррі насилу пошкутильгав до хатини; відчиняючи двері, він залишив на білій клямці слід крові з подертої руки, але навіть не помітив того.
Він був гордий і вдоволений сам із себе, бо знав, що вчинив мужньо; він був остільки щирий, що не боявся признатися в цьому перед самим собою. А проте один маленький жаль не давав йому спокою — якби ж це його батько був тут і все те бачив!
КРІС ФАРІНГТОН — СПРАВЖНІЙ МОРЯК
— Якби ти попав на англійський корабель отаким хлопчиськом, ти був би тільки юнга і бігав на побігеньках у справшніх досвітшених моряків. І як досвітшений моряк гукне: «Юнго, коновку води!» — ти б летів як куля і ніс би коновку води. А коли досвітшений моряк гукне: «Юнго, подай чоботи!» — ти б подавав йому чоботи. І ти був би тшемний і казав би щоразу: «Так, сер» або «Ні, сер». Але як ти на американському кораблі, то й думаєш, ніби ти вше вартий стільки, як і досвітшений моряк. Крісе, синку, я вше слушу на кораблях двадцять два роки, а ти хочеш рівнятися до мене? Тебе на світі ще не було, як я вше моряк був і в"язав вузли, брав рифи й сточував линви. А ти тоді ще бавився дзигою та пускав зміїв.
— Але ж так не по правді, Емілю! — вигукнув Кріс Фарінгтон, і його виразисте обличчя зашарілося й пересмикнулось від такої кривди. Кріс був стрункий, міцної будови сімнадцятирічний юнак, виглядом типовий янкі.
— Ти знову за своє! — скипів матрос-швед. — Мене звуть містер Йогансен, а такий хлопчисько називав мене просто Еміль! Це образа, і таке моше бути тільки на американському судні.
— Але ж ти звеш мене просто Крісом! — вигукнув юнак докірливо.
— Так ти ш іще хлопчак.
— Але ж я працюю за дорослого, — відрубав Кріс. — А коли так, то я маю таке саме право називати тебе Емілем, як ти мене Крісом. Тут, у кубрику, ми всі рівні, іти це сам добре знаєш. Коли ми в Сан-Франціско наймалися на «Софі Сазерленд», ми наймалися всі як матроси, і між нами ніхто не добачав ніякої різниці. І хіба я коли не впорався зі своєю роботою? Чи, може, огинавсь? А чи ти або хтось інший брався за стерно замість мене? А чи, може, стояв дозорцем за мене або лазив на щогли?
— Кріс правду каже, — втрутився в розмову молодий матрос-англієць. — Ніхто ще й пальцем не покивав за нього. Він підписував контракта так само, як будь-хто з нас, і показав себе таким самим…
— Кращим! — утрутився в суперечку ще один моряк з Нової Шотландії. — Кращим, ніж дехто з нас! Як натрапили ми на табуни й стали полювати, виявилося, що він на всю шхуну мало не найкращий стерник мисливської шлюпки. Хіба лиш француз Луї, що стернує вже чотири роки — хіба лиш він справується краще за Кріса. Я тільки весляр, та й ти тільки весляр, Емілю Йогансене, хоч ти й двадцять два роки на морі. Чому ти не сидиш за стерном?
— Бо незграбний дуже, — осміхнувся англієць, — Неповороткий.