Тим часом з"явився Паркер із низкою гнучких вудок; кожна з них була взірець мистецтва й майстерності. Френк кинув стрічку, схопився 8 крісла і, радий, як хлопчисько, що розглядає іграшки, заходився по черзі пробувати вудки. Він то хвиськав ними в повітрі, аж волосінь свистіла, мов батіг, то обережно й спритно закидав їх аж під високу стелю, ніби в другому кінці кімнати в невидимому ставку таємниче полискували струги. Знову задзвонив телефон. Обличчя Френкове спалахнуло гнівом.
— Бога ради, поговоріть ви, Паркере, — наказав він. — Якщо то котрась із жінок, що грає на біржі, скажіть їй, що я помер, або лежу п"яний, або захворів на тиф, або вбираюся до вінця — одне слово, вигадайте щось.
По недовгій розмові в поважному й стриманому тоні, що надзвичайно пасував до холодного, суворого й вишуканого стилю кімнати, Паркер оказав «хвилинку, сер» і, прикривши трубку рукою, обернувся до Френка.
— Це містер Беском, сер. Він хоче поговорити з вами.
— Скажіть йому, нехай іде під три чорти, — відповів Френк, замахуючись, ніби хотів хтозна-як далеко закинути волосінь. І справді якби вона описала ту дугу, яку накреслив їй його захоплений погляд, то була б вилетіла крізь шибку і на гачок упіймався б садівник, що, стоячи навколішки, садив на грядці троянди.
— Містер Беском каже, що йдеться про біржу, сер, і що він бажав би побалакати з вами всього хвилину, — наполягав Паркер так увічливо й шанобливо, ніби переказував якесь неістотне й без найменшої ваги доручення.
— Гаразд! — Френк обережно приставив вудку до столу й підійшов до телефону.
— Алло! — сказав він у трубку. — Так, це я, Морган. Тільки мерщій. У чому річ?
Він деякий час прислухався, а потім сердито перепинив свого співрозмовника.
— Продавати? А дзуськи! Ні в якому разі… Звичайно, дуже радий, що так. Нехай подорожчають ще на десять пунктів, хоч цього й не може бути, а ви все-таки держіть. Це цілком зрозуміле й законне підвищення, і вони не вийдуть із ціни… Вони — надійна штука. Коштують набагато дорожче, ніж цінуються… Я знаю, якщо публіка не знає. За рік вони дійдуть двохсот… Якщо Мексіка припинить свої революції… Хоч як вони впадуть, я прошу вас купувати їх… Дурниці… Хтось захоче купити контрольний пакет?.. Це ж бо цілком спорадичне… Га?.. Пробачте. Я хотів сказати, що це тимчасове явище. Зараз я їду рибалити тижнів на два… Підніметься вгору ще на п"ять пунктів?.. Купуйте… все, що пропонуватимуть. Бачте, коли маєш у руках велике підприємство, то підвищення курсу його акцій таке саме небезпечне, як і зниження… Авжеж… Безперечно… Так… Бувайте здорові.
А під ту саму пору, як Френк Морган у захваті повертався до своїх вудок, Доля тут-таки, в місті, у приватній конторі Томаса Рігана, зробила своє діло.
Давши численним маклерам розпорядження скуповувати акції й пустивши разом із тим різними таємничими шляхами поголоску про утиски, що їх мексіканський уряд чинить концесії «Темпіко петролеум», Томас Ріган узявся нивчати звіт свого агента, який два місяці знайомився на місці з дійсним станом цієї концесії та її можливостями.
Увійшов клерк з візитною карткою і доповів, що гість — чужоземець і настійливо домагається побачення. Ріган глянув на картку й сказав:
— Перекажіть цьому добродієві, сеньйору Альваресові Торесу з міста Колона, що я не можу його прийняти.
За п"ять хвилин клерк повернувся з тією ж візитівкою, але цього разу з другого боку було щось написане олівцем. Ріган посміхнувся, коли прочитав:
«Шановний містер Рігане, маю честь сповістити вас, що я знаю місце, де за давніх піратських часів закопано скарб сера Генрі Моргана. Альварес Topeс».
Ріган похитав головою, і клерк налагодився вже йти, та господар гукнув йому:
— Впустіть! Зараз же!
Залишившись на короткий час сам, Ріган засміявся до себе, обмірковуючи якусь нову думку, що зродилась у нього в голові.
— Дурний хлопчисько! — пробурмотів він крізь дим сигари. — Гадає, що може провадити левову гру свого батька. Гарненько б його провчити, ось що йому треба, і старий сивоголовий Томас Ріган подбає за це.