— Добре, сер, — згодився він, — ви джентльмен і чесна людина. Я вірю, що ви підпишете нову угоду при першій пагоді. Гей, ви, негри! До стерна! Хутко! Ставте вітрила, чорні шельми! Допомагайте ж, Персівалю!
— Дай ти йому добре в зуби, цьому чорнопикому, якщо він ще сперечатиметься, — прошепотів Френкові Генрі. — Або доручи мені, і я вмент з ним дійду ладу.
Але Френк похитав головою.
— З ним можна порозумітися, тільки він ямайський негр, а ти знаєш, які вони. А до того він ще й індіянин. Ми повинні потурати йому, бо в нього звіряча вдача. Він не захоче заподіяти нам ніякого лиха, але й не від того, щоб заробити грошей, бо наражає свою шхуну на конфіскацію. Та й любить він поговорити. Йому їсти не дай, а дозволь набалакатись.
До них підійшов Енріко Солано — ніздрі в нього нервово здригалися, пальці тарабанили по рушниці, а очі скоса стежили за безладною стріляниною з берега.
— Я перед вами винний, сеньйоре, — сказав він. — Першої хвилини, вражений звісткою про смерть свого улюбленого брата Альфаро, я звинувачував вас у вбивстві. — Очі Енріко спалахнули гнівом, невгасимим і нищівним. — Бо то ж гидкий і підлий злочин — убити людину ударом у спину. Мені треба було б розвідатись краще. Та я був страшенно пригнічений, а всі факти промовляли проти вас. Я не завдав собі клопоту подумати, що моя єдина кохана дочка була ваша наречена; пригадати, що я знав вас за щиру, шляхетну й відважну людину, яка ніколи не нападав ззаду під захистком темряви! Я шкодую. Мені надзвичайно прикро. А тепер я маю приємність удруге оголосити вас майбутнім чоловіком моєї Леонсії.
Тоді, як Генрі Морганові так сердечно повертали права члена родини Солано, Леонсію нервувало те, що її батько, як і всі латиноамериканці, втрачав багато гарних слів і фраз там, де Генрі або Френка задовольнило б одне речення, або де вони лише стиснули б руку, чи просто перезирнулися б. Чому, чому ж, питала вона себе, її іспанські родичі ніби міряються з ямайським негром своєю проречистістю?
Під час повторних заручин Генрі й Леонсії, Френк, силкуючись удати, що аніяк не цікавиться цим, не міг не спостерегти, що один матрос, Хуан на ймення, пошепки розмовляв про щось із рештою команди, багатозначно знизує плечима й завзято жестикулює.
РОЗДІЛ VII
— А тепер ми втратили обидві американські свині, — бідкався на березі Альварес Торес, коли «Анджеліка» з наповненими вітром вітрилами вийшла з-під обстрілу.
— Я радо пожертвував би три дзвони на собор, щоб вони були на сто ярдів ближче до цієї рушниці, — заявив Мар"яно Веркара-і-Іхос. — Якби моя воля, я б не забарився вирядити до пекла стільки гріпго, що дияволові довелося б учитись англійської мови.
Альварес Торес у безсилому гніві й розчаруванні запально бив рукою по луці сідла.
— Принцеса моїх думок, — трохи не плакав він. — Вона щезла, поїхавши з цими Морганами. Я бачив, як вона бралася на шхуну. А в Нью-Йорку чекав Ріган. Вийшовши з лагуни Чірікві, шхуна може попливти просто до Нью-Йорка. Ота свиня, Френк, буде там за якийсь місяць, і тоді сеньйор Ріган перестане давати мені гроші.
— Вони не вийдуть з лагуни Чірікві! — врочисто заявив начальник поліції. — Я ж бо не яка-небудь безглузда тварина. Я людина. І заприсягався вічно мститись. Сонце стоїть уже на заході, і вночі, здається, не буде великого вітру. Хто хоч трошки розуміється на цьому, нехай подивиться на небо. Вітер якщо й буде, то тільки з північного сходу. Він гнатиме їх до Чорерської протоки. Це їм не з руки. Той шкіпер-негр знав лагуну, як свої пучки. Він спробує пройти далі й проскочити або повз Бокас-дель-Торо, або протокою Картаго. А все ж ми їх перехитруємо. В мене є мозок і розум. Розум є! Слухайте-но! Це довго, проте доведеться їхати верхи берегом аж до Лас-Пальмаса. Там стоїть капітан Росаро з «Долорес»…
— Таж той поганенький буксирний пароплав повзе як черепаха, — мовив Торес.
— Але вночі й завтра вранці не буде вітру, і він наздожене «Анджеліку», — відказав начальник поліції. — Рушаймо, товариство! Треба їхати. Капітан Росаро мені приятель, і зробить усе, що я попрошу.
На світанку знесилені люди й змордовані копі доплептались до похилих будиночків містечка Лас-Пальмаса і до занедбаної пристані, коло якої стояв непоказний на вигляд буксирний пароплавчик. Дим над димарем свідчив, що машина під парою, і начальник поліції надзвичайно зрадів цьому.
— Доброго ранку, сеньйоре капітане Росаро, як ся маєте? — привітав він кремезного шкіпера-іспанця, що сидів на бухті й маленькими ковтками сьорбав чорну каву, цокаючи зубами об чашку,
— Який там у біса добрий ранок, коли мене трусить клята лихоманка, — роздратовано пробурчав капітан Росаро, руки й усе тіло якого так тремтіли, що гаряча кава вихлюпувалась із чашки на підборіддя й на порослі сивуватим волоссям розхристані груди. — Візьми геть це чортове зілля! — гукнув він, жбурнувши чашку з тим, що в ній було, хлопцеві-метисові, очевидно, челядпикові, який не міг стримати усмішки.
— Підіб"ється вище сонце, і лихоманка щезне, — сказав начальник поліції, дипломатично не помічаючи його поганого гумору. — Ви ніби скінчили вже тут свої справи й маєте намір від"їздити до Бокас-дель-Торо. Ми хочемо поїхати з вами. Геть усі. Незвичайна пригода! Захопимо шхуну «Анджеліку», що без вітру не вийшла з лагуни; я заарештую багато людей; вся Панама загомонить про вашу сміливість та спритність, капітане, і ви забудете, що у вас будь-коли була пропасниця.