— І позбудемось своїх жінок там, у Сан-Антоніо, — докинув Вісенте. — Ну, хлопці, рубайте дерево!
Трухлявий стовбур швидко піддавсь міцним ударам важких мачете, і, коли дерево впало, поліцаї нарахували й поділили не сто, а сто сорок сім дрібних доларів.
— Та й щедра ж людина цей грінго, — сказав Вісенте, — залишає більше, ніж обіцяв. Мабуть, там ще є.
І в уламках потрухлого пня, що під їхніми ударами майже ввесь обернувся на порох, вони знайшли ще п"ять монет. І згаяли ще десять хвилин, дарма, що Торес і начальник поліції аж нетямилися з люті.
— Він не марнує часу на лічбу, отой грінго, — мовив Рафаель. — Він, певно, просто розв"язує свою торбу та спорожняє. І це та сама торба, що її він повіз із Сан-Антоніо, коли видерся з нашої в"язниці.
Переслідування поновилось, і все йшло гаразд протягом півгодини, доки вони не натрапили на занедбане обійстя, — вже напівзаросле, як хаща. Зруйнований дім під стріхою, розвалені клуні, поламана загорода, що її кілля пустило паростки, і криниця, з якої, очевидно, нещодавно користувались, були за свідків даремної боротьби людини з дичавиною. На самій видноті до цямрини був пришпилений клапоть знайомого вже папірця з написаною цифрою «300».
— Мати божа! — скрикнув Рафаель. — Це справжній скарб!
— Нехай би чорти вічно катували його на самім дні пекла! — вилаявся Торес.
— Він платить краще, ніж ваш сеньйор Ріган, — у розпачі шпигонув його обурений начальник поліції.
— Але він вичерпає-таки свою торбу з доларами, — відмовив Торес. — Ми, здається, позбираємо все його срібло й тоді вже обов"язково впіймаємо його самого.
— Ходім-но тепер, товариші! — підлесливо звернувся до поліцаїв начальник. — Ви заберете всі гроші на дозвіллі, коли ми вертатимемось.
Августіно що раз порушив мовчанку.
— Ніхто ніколи не знає, якою дорогою випаде вертатись, та чи й доведеться вертатися взагалі, — песимістично промовив він. Зачарований цією перлиною своєї мудрості, він наважився висловити ще й другу: — Триста доларів у руках краще, ніж три мільйони на дні колодязя, якого ми, може, ніколи вже й не побачимо.
— Хтось мусить туди спуститись, — сказав Рафаель і схопився за мотузку, що висіла на журавлі. — Дивіться, вона ще міцна. Ми спустимо туди когось. Ну, хто з вас хоробрий і полізе в колодязь?
— Я, — мовив Вісенте, — я хоробрий і спущуся…
— І вкрадеш половину того, що знайдеш, — мовив Рафаель те, що йому раптом спало на думку. — Якщо вже ти й полізеш, то мусиш спершу перелічити перед нами, скільки в тебе грошей. А коли повернешся, ми обшукаємо тебе й заберемо все, що ти знайдеш. А потім уже, поділивши рівно гроші, віддамо тобі й твої песо.
— Коли ви мені не довіряєте, я не хочу лізти, — затявся Вісент. — Тут, коло криниці, у мене стільки само грошей, як і у вас. Навіщо мені спускатись? Я не раз чув, що люди гинули на дні колодязів.
— Лізь, бога ради! — вибухнув начальник поліції. — Та мерщій, мерщій!
— Я занадто гладкий, мотузка не досить міцна, і я можу не повернутись, — сказав Вісенте.
Всі дивились на мовчуна Августіно, що сьогодні сказав більше, ніж звичайно говорив протягом цілого тижня.