Відійшовши від розбійницького загону, всі були дуже здивовані, що пеон та його батько-індіянин прилучилися до Морганів і пішли з ними через охоплене пожежею нафтове поле до плантації, де пеон мучився в рабстві. І батько, й син відверто показували свою вдячність насамперед Френкові, а потім — Леонсії та Генрі. І раз у раз про щось жваво розмовляли. Коли з"явилися Енріко з синами і всі подалися до берега, де на них чекала шхуна, пеон з батьком рушили їхнім слідом. На самому березі Френк хотів попрощатися з ними, та пеон заявив, що вони наміряються також сісти на шхуну.
— Я вже казав вам, що я не злидар, — пояснив пеон, відводячи Морганів і всіх Солано далі від матросів, які висіли з судна на берег, — і це правда. Я знаю, де заховано скарби майя, що їх даремно шукали конквістадори й ченці інквізиції. Я їхній охоронець. Тобто не я, а мій батько. Він прямий нащадок стародавнього великого жерця майя. Він останній великий жрець. Ми довго з ним усе обмірковували. І обидва зійшлися на тому, що не багатство найважливіше в житті. Ви викупили мене за двісті п"ятдесят песо і зробили вільним, повернули мене самому собі. А життя людське цінніше понад скарби всього світу. Так гадаємо ми з батьком. Отож, коли для грінго й іспанців найголовніше скарби, ми з батьком поведемо вас до скарбів майя, бо мій батько знає туди дорогу. А йти треба з Сан-Антоніо, а не з Хучітану.
— Твій батько справді знав, де заховано скарби? — спитав Генрі, шепнувши Френкові, що саме ці скарби й спонукали його кинути пошуки Морганового золота на Телячому острові і податися на континент.
Пеон похитав головою.
— Мій батько ніколи не був там. Він ніколи не цікавився скарбами — йому багатства не треба. Батьку, покажіть лишень, що написано нашою мовою, яку серед усіх живих майя лише ви вмієте читати!
Старий витяг з-під пов"язки засмальцьовану парусинову торбинку, а з неї видобув щось подібне до клубка мотузочків з вузликами. Але то були не мотузочки, а смужки трухлявої березової кори, і під пальцями старого з них посипався порох. Бурмочучи якихось молитов мовою майя, старий підніс угору клубок, що, здавалося, розкришиться від першого ж дотику, і шанобливо вклонивсь йому, а тоді заходився розплутувати.
— Письмо вузликами — стародавнє письмо майя[15], — ледь чутно прошепотів Генрі. — Це вже щось реальне, якщо старий шкарбун не забув читати його.
Старий передав клубок Френкові, і всі зацікавлено схилили над ним голови. Це була немов кіска, сплетена з багатьох мотузочків. На мотузочках на різній відстані були понав"язувані безліч вузликів — окремо й по кілька разом, а самі мотузочки мали неоднакову довжину й товщину. Майя, бурмочучи щось, заходився обмацувати й перебирати їх.
— Він читає! — урочисто вигукнув пеон. — Вузлики — це наша давня мова, і він читає їх, як книжку.
Нахилившись, щоб краще бачити, Френк і Леонсія ненароком торкнулися одне одного волоссям; обоє здригнулися, відхилились, а коли зустрілися поглядом, знову здригнулись. Генрі не спускав очей з таємничого клубка і нічого не помітив.
— Що ти скажеш, Френку? — пошепки спитав він. — Це ж чудово! Хтозна-як чудово!
— Мене кличе Нью-Йорк, — нерішуче промовив Френк. — Ні, не його люди і не його розваги, а справи, — пояснив він, відчувши докір у Леонсіїному погляді. — Не забувайте, що я зв"язаний і з «Темпіко петролеум», і з біржею, — мені аж страшно подумати, скільки туди вкладено мільйонів.
— Ну й біс із ними! — крикнув Генрі. — Скарби майя, коли є хоч крихта правди в тому, що про них кажуть, незчисленні. І коли ми з тобою та Солано поділимо їх, кожен з нас матиме більше грошей, ніж ти маєш тепер.
Та Френк усе вагався, і, поки Енріко доводив, що скарб справді існує, Леонсія спромоглася пошепки спитати його:
— Невже ж ви втомилися… шукати скарб?
Він пильно подивився на неї, глянув на її обручку й також стиха відповів:
— Хіба я, кохаючи вас, можу лишатись тут, коли ви кохаєте Генрі?
Він уперше відверто признався в своєму почутті, і Леонсія відразу почула приплив радощів і тут-таки й засоромилась, бо вопа завжди вважала себе за порядну жінку, а от покохала водночас двох чоловіків.
Леонсія глянула на Генрі, щоб перевірити своє серце, і серце відповіло їй «так». Вона кохала Генрі так само щиро, як і Френка, їй однаково подобалося в них те, що було однакове, і по-різному те, чим юнаки різнилися.
— Боюся, що мені доведеться пересісти на «Анджеліку», мабуть-таки в Бокас-дель-Торо, та їхати додому, — промовив Френк до Генрі. — А ви з Енріко йдіть шукати скарбу й поділите його на дві частини.