Леонсія пішла за їхнім прикладом, а дивлячись на неї, й усі Загублені Душі кинулися до ніг капітана да Васка, що перед очима в них приймав посланців просто з Сонця.
Лежали всі, крім жерця, такого приголомшеного побаченим, що він аж розгубився. На ту пору диявол, що сидів у Торесовій душі, намовив його перебрати міри у своїй ролі.
Згорда, як то казав йому Френк, він підніс праву ногу й поставив її на шию Генрі, ненароком боляче притиснувши йому вухо.
Генрі підстрибнув.
— Та як ви смієте ставати мені на вухо, Торесе! — гримнув він і кинув його на землю в такий спосіб, як перед тим кинув жерця.
— Ну, тепер ми всі пропали! — зітхнув Френк, — Кінець нашій комедії з богом Сонця.
І справді, жрець Сонця швидко все збагнув і з переможним виглядом покликав своїх вояків. Та коли Генрі приставив йому до грудей револьвера, старий жрець пригадав легенди про смертельні прилади, що викидають, із себе таємну речовину, звану «порохом», приязно посміхнувся й наказав воякам відступити.
— Це понад мою силу й знання, — звернувся він до натовпу, не випускаючи з ока револьвера Генрі. — Лишається тільки одно: пошлемо вістуна збудити Царицю Мрій. Нехай скаже їй, що до нас із неба, а може, і з самого Сонця, з"явились прибульці і що тільки її мудрість висвітлить нам те, чого ми не розуміємо й чого навіть я не можу взяти втямки.
РОЗДІЛ XVIII
Юнаки зі списами оточили Леонсію, обох Морганів і Тореса і повели їх через примітивно, але дбайливо оброблені поля, що весело зеленіли навкруги, через шумливі потоки, невеличкі гайки й луки, де трава сягала їм до колін і де паслися маленькі корови, завбільшки з телят.
— Це, напевне, дійні корови, — зауважив Генрі, — і надзвичайно красиві. Але чи бачили ви будь-коли таких куцапів? Дужий чоловік може взяти на плечі найбільшу й піти з нею на прогулянку.
— Мабуть, ні, — заперечив Френк. — Подивись он хоча б на ту чорну. Вона важить добрих триста фунтів.
— Закладешся зі мною? — спитав Генрі,
— На скільки?
— Ставлю сто, — сказав Генрі, — що я підійму її на плечі і понесу.
— Згода.
Проте до такого не дійшло, бо тільки-но Генрі збочив зі стежки, юнаки невдоволено показали на мигах, що він має йти прямо.
Коли дорога проходила під височенними скелями, вгорі показалася череда кіз.
— Свійські, — сказав Френк, — бачите, он і пастушки.
— Я був певний, що нам давали козячого м"яса, — притакнув Генрі. — Я завжди любив кіз. Якщо Цариця Мрій, чи як вона зветься, скасує постанову жерця, лишить нас живих і нам доведеться довіку жити серед Загублених Душ, я попрошу, щоб мене призначили на головного чабана всього царства. Для вас, Леонсіє, я збудую гарненьку хатку, і ви станете за двірського постачальника сиру.