Перро та Франсуа, звільнивши частину табору, підбігли на допомогу своїм кудлачам. Дика хвиля зголоднілих псів відлинула перед ними. Бек скинув із себе ворога. Але це була одна тільки коротка мить, Люди мусили вернутись рятувати харчі, а зголоднілі собаки знову напали. Біллі з одчайдушною відвагою проскочив крізь усю гущу й погнав льодом уперед по озеру. За ним услід помчали Пайк і Даб, далі й решта кудлачів. Бек повернувся, щоб і собі туди бігти, на лід, коли це краєчком ока помітив, що на нього мчить Шпіц, з певним наміром перекинути його. Збитий з ніг, він би зразу опинився під цілою купою голодних собак і неминуче б загинув. Бек напружив свої сили, відкинув Шпіца й побіг услід за товаришами вперед.
Пізніше всі дев"ятеро собак зібралися докупи й заховались у лісі. За ними ніхто вже не гнався, але вони були в кепському стані. Не було й жодного, не покусаного в чотирьох чи п"ятьох місцях, а деякі були поранені дуже серйозно. У Даба покалічено задню лапу, в Доллі — останній кудлач, що його роздобули в Даї, — прокушене горло; Джо втратив одне око, добродушний Біллі мав розпанахане вухо і жалібно скавучав цілу ніч. На світанку, кульгаючи, вони доволоклись назад до табору. Злодійські пси вже повтікали, але Перро й Франсуа були невеселі. Половини харчів не стало. Собаки погризли ремені, що ними зв"язували санки, і навіть брезент. Ніщо не врятувалось від їхніх зубів. Зникла пара мокасинів Перро з лосячої шкури, повигризувано цілі кавалки ремінних посторонків, з"їдено навіть цілих два фути ременю з батога Франсуа. Погонич перестав похнюплено роздивлятися свого батога і перевів погляд на поранені собаки.
— Ну, голуб"ята мої, — сказав він ласкаво, — а що коли ви всі в нас переказитесь?.. Чорт, стільки покусів!.. Невже ви справді можете показитись? Що ти скажеш на це, Перро?
Кур"єр непевно похитав головою. До Доусона було ще чотириста миль. Бракувало тільки, щоб серед його собак справді почався сказ! Минуло зо дві години напруженої роботи разом із прокльонами та лайкою, аж поки нарешті збрую полагоджено і поранені собаки рушили в дорогу, з великими труднощами посуваючись уперед. Це була найважча частина дороги, що їм довелося переходити, і найважча взагалі ділянка аж до самого Доусона.
Річка Тридцята Миля була вільна від криги. Вода в ній була дуже бурхлива і не боялась морозів, а лід тримався тільки попід берегом, де течія не така прудка, та в невеличких затоках. Треба було шість день виснажливої важкої праці, щоб пройти тих тридцять жахливих миль. Вони були справді жахливі, бо кожний крок загрожував смертю і людям, і собакам. Разів із дванадцять Перро, що йшов попереду й намацував дорогу, завалювався під кригу, і вирятовувала його тільки довга жердина в руках. Він ніс її так, що, коли провалювався, то жердина лягала поперек ополонки, і він міг за неї триматись. Стояли гостро-холодні дні, термометр показував п"ятдесят під нулем, і щоразу, як ДІерро завалювався в воду, мусили зараз же розкладати вогонь і сушитись, щоб не застудитися на смерть.
Але нічого не могло його ні злякати, ані спинити. Через те його й настановлено урядовим кур"єром. Він не боявся ніякої небезпеки; від світанку до темної ночі, підставляючи хоч під який мороз своє маленьке сухорляве лице, він переривався і йшов уперед крижаною смугою, що тяглася вподовж непривітних берегів. Лід угинався й тріщав під ногами і такий був непевний, що вони не насмілювались і на хвилину спинитись. Одного разу санки завалились, потягнувши за собою Дейва і Бека. Собаки вже мало не захлинулись і напівзамерзли, коли їх витягли з води. Щоб урятувати купальників, як завжди, розклали вогонь. Шерсть їм узялася кригою, і, доки та крига не відтанула, їх увесь час ганяли навколо вогню і так близько, що часом навіть шерсть займалася.
Інший раз провалився Шпіц і потяг за собою весь запряг аж до Бека. Напруживши всі сили, Бек упирався, хоч передні лапи йому сковзалися на льоду, що вгинався й тріщав. Дейв, запряжений за ним, так само напинався скільки мога, щоб утриматись, а за санками був Франсуа, і він тяг назад усіх собак з такою силою, що аж сухожилля йому тріщали.
Трапилося ще й таке. Ішли, як і ввесь час, тонким льодом. Враз лід проломився і спереду і ззаду санок. Єдщщм порятунком була скеля. Перро перший якимсь чудом видерся на неї, а Франсуа молився про таке чудо для себе й для собак. Усі батоги, ремені, збруя — усе було позв"язувано в один моїтуз, і за його допомогою витягли на скелю насамперед собак, одного по одному, а тоді поклажу й санки. Франсуа виліз останній. Знайшовши зручне місце для спуску, за допомогою цього ж самого мотуза спустилися вниз. Ніч настигла їх знову на річці, а за цілий цей день вони пройшли не більше, як чверть милі.
Починаючи з Хуталінква, лід був грубий, але Бек уже геть знесилився, та й інші собаки почували себе мало чим краще. Проте Перро, щоб надолужити згаяний час, гнав їх, як і раніше, зрання допізна все вперед. Першого дня вони пройшли тридцять п"ять миль до Великого Лосося; другого дня пройшли ще стільки ж і дісталися до Малого Лосося; третього дня покрили сорок миль і були вже на підході до порогів П"яти Пальців.
У Бека ноги не були такі дужі й міцні, як у тих собак, що з ним бігли. Після багатьох поколінь свійських предків, починаючи з найдавнішого дикого пращура, що його присвоїла печерна або річкова людина, Бекові дісталися в спадок кволіші ноги. Удень він, шкутильгаючи, якось волікся наперед, а ввечері, коли розташовувалися на ніч, мов неживий падав на сніг. Хоч як мучив його голод, він не мав сили піти по свою пайку риби, і Франсуа приносив її Бекові сам, і щоразу після вечері з півгодини розтирав йому ноги. Франсуа пожертвував навіть верхньою стяжкою своїх мокасинів і зробив Бекові мокасини на всі чотири лапи. Це було собаці велике полегшення. Одного ранку, коли Франсуа забув його взути, то навіть на зморшкуватому обличчі Перро промайнуло щось подібне до усмішки, коли він побачив, як Бек, лежачи на спині, благально махав у повітрі лапами й не хотів рушити з місця без мокасинів. Згодом його ноги піддужчали й призвичаїлись до дороги, і подерті мокасини можна було викинути.
У Пеллі, коли раз на світанку стали запрягати собак, раптом сказилась Доллі. Це всіх здивувало, бо досі вона не виявляла ніяких таких ознак. Вона заквилила довго, жалібно, по-вовчому, і від того виття холонуло в душі; а в собак аж навіть шерсть наїжилась. Потім вона кинулась на Бека. Він зроду не бачив скажених собак і через те не знав, що їх треба лякатись. Але він інстинктом відчув, що перед ним щось жахливе, і порвався втікати. Він мчав просто вперед, а за ним услід Доллі, вкрита піною, насилу дихаючи. Вона не могла догнати його, такий великий був жах, що підганяв його, а він не міг утекти від неї, бо такий самий великий був її сказ. Промчавши через лісову середину острова на другий його кінець, він перемахнув через протоку, завалену кригою, на другий острів, потім на третій, повернув знову до головного річища і в розпачі побіг кригою. Не озираючись, він чув сердите гарчання й відчував за собою близенько Доллі. За чверть милі далі з"явився Франсуа й гукнув його. Бек повернувся до нього. Він біг, задихаючись і покладаючи всі свої надії на те, що Франсуа його врятує. Погонич собак тримав напоготові сокиру, і, коли Бек промчав повз нього, — сокира з силою вгородилась у голову скаженої Доллі.
Хитаючись, геть зовсім знесилений, Бек дошкандибав до санок, ледве дух зводячи й хапаючи повітря широко роззявленою пащекою. Для Шпіца приспіла добра нагода. Він скочив на безборонного ворога і, вчепившися в нього зубами, до самої кістки розшматував йому м"ясо. Але тут просвистів батіг Франсуа, і Бек задоволено побачив, що Шпіца почастовано таким чосом, який ще не перепадав жодному собаці запрягу.
— Чистий сатана цей Шпіц! — зауважив Перро. — Колись він конче загризе Бека.
— А в Бекові сидить цілих два сатани, — відповів Франсуа. — Я весь час за ним стежу і добре вже його знаю. Ось побачиш, одного дня він ошаліє й геть ізжвакує цього Шпіца, а потім виплюне на сніг. Не я буду, коли цього не трапиться. Я вже знаю.
Відтоді між Шпіцом та Беком зайшла відверта ворожнеча. Як передовик, що провадив увесь запряг. Шпіц відчував, що його визнане панування наражається на небезпеку від цього дивного пса, прибульця з Півдня. Він знав чимало собак звідти, але жоден не витримував ані такої їзди, ані спочивку в таборах. Вони були занадто виніжені. Важка праця, мороз і голод убивали їх. А Бек був не такий. Він витерплював усе і нічим не поступався перед кудлачами — ні силою, ні дикістю, ані хитрістю. До того ще він був владолюбний. І тим небезпечніший для Шпіца, що дрючок чоловіка в червоному светрі вибив із нього сліпу необачність та гарячковість. Бек був надзвичайно хитрий і вмів вичікувати з чисто первісним терпінням.
Рішучої сутички за панування не можна було уникнути. Бек хотів її, хотів через те, що така була його вдача, і через те, що його міцно охопили ті незрозумілі й дивні гордощі, які примушують собак працювати до останнього подиху і спокійно й радісно вмирати в збруї, які розбивають їм серце, коли з них здіймають посторонки. Такі гордощі були в Дейва, коли його ставили як корінного, і в Солекса, що тягнув посторонки з усіх сил. На світанку, коли лагодилися в дорогу, вони проймали всіх собак, перетворювали понурих, дражливих звірів у завзятих, працьовитих і амбітних тварин. Ці гордощі підганяли їх цілий день аж до самого вечора. Тільки вночі, отаборившись, потомлені, вони не відчували вже їх і знову ставали неспокійні й невдоволень Саме ці гордощі примушували Шпіца гризти собак, що збивалися з дороги, плутались у посторонках чи ховались, коли треба було їх запрягати вранці. І через ці гордощі боявся він і Бека, що міг заступити його місце передовика. А Бек якраз цього й прагнув.
Бек відверто тепер домагався панувати. Він навмисне ставав між передовиком та ледацюгами, коли Шпіц кидався на них. Одної ночі йшов великий сніг, і вранці Пайк, що завжди вилягався, не прийшов до санок. На ту яму, де він спав, насипало на цілий фут снігу, і він почувався цілком убезпечено, дарма що Франсуа і шукав, і гукав його. Шпіц розлютувався й бігав по всьому табору, винюхуючи та розгрібаючи кожне підозріле місце, і так сердито гарчав, що Пайк аж тремтів у своєму захистку.
Коли нарешті його знайдено й витягнено на світ, Шпіц підбіг покарати винуватця, але Бек так само розлютовано став йому поперек дороги. Це трапилося зовсім несподівано й так хитро, що Шпіц відсахнувся і не втримався на ногах. Пайк, що весь час тремтів з переляку, побачивши цей відвертий бунт, розхрабрував і кинувся на поваленого передовика. Забувши вже про чесну гру, Бек і собі кинувся на Шпіца. Але тут Франсуа, що всміхався, дивлячись на цю сцену, з усієї сили вперіщив Бека батогом в обороні справедливості. Коли це не допомогло, він пустив у роботу пужално. Напівприглушений ударом, Бек скотився із своєї жертви, та удари й далі сипались на нього, а Шпіц тим часом дав доброго прочухана провинному Пайкові.
В наступні дні, коли вони йшли до Доусона, Бек щоразу ставав між винуватцями та Шпіцом, але діяв тепер хцтріш, дивився, коли поблизу нема Франсуа. Це потайне підбурювання призводило до того, що собаки чимдалі частіше стали не слухатись. Лишень Дейв і Солекс поводилися пристойно, а решта — то все гірше й гірше. Робота не йшла вже так злагоджено, як раніше. Бійки й гризня не припинялися, і призвідником повсякчасних звад був завше Бек. Через нього Франсуа не мав просвітлої години, усе побоюючись, що ось-ось Бек та Шпіц заведуться і хтось когось загризе до смерті. Не раз уночі вилізав він із свого спального хутра, чуючи вовтузню й скавучання, і думаючи, що це вже вони завелися.
Але приводу все не траплялось, і коли одного похмурого дня вони дісталися до Доусона, питання про першенство так і лишалося нерозв"язане. У місті було багато людей та сила собак, і Бек побачив, що всі собаки працюють. Здавалось тут уже настановлено такий лад, що вони мусять працювати. Цілий день їх довгі запряги снували туди й сюди головною вулицею, і навіть уночі не стихали їхні дзвіночки. Вони тягали дрова, дерево для будівлі, різний вантаж для копалень, — одне слово, справляли всю ту роботу, що в долині Санта-Клара звичайно складали на коней. Часом Бек натрапляв на собак з Півдня, але здебільшого собаки були диких порід, подібні до вовків, кудлачі. Поночі, і саме о дев"ятій, о дванадцятій і о третій годині, вони заводили своєї пісні, дикої і таємничої; Бек і собі приставав залюбки до неї.