Минуло три дні, і аж тільки тоді Бек та його товариші зрозуміли, як вони потомились і як виснажились. Четвертого ранку прийшло двоє чоловіків, із Штатів прибульці, і за безцінь купили їх разом із збруєю. Чоловіки ці кликали один одного Гел і Чарлз. Чарлз був середнього віку, білявий, із слабими сльозавими очима, з вусами, бадьористо закрученими вгору, і обвислою губою. Гел був юнак віком літ дев"ятнадцяти-двадцяти, мав він великого кольта й мисливського ножа, засунутого за пояс, що весь наче наїжився від набоїв, — цей пояс насамперед брав на себе очі і виразно показував, що Гел був ще зовсім жовторотий та молодий. Обоє вони анітрохи не пасували до цього краю, і чого вони прийшли на Північ — навіки полишиться тайною, що її ніхто не розв"яже.
Бек чув, як вони торгувались, бачив, як гроші перейшли до рук урядового агента, і зрозумів, що шотландець та недавні погоничі-поштарі вийшли з його життя вслід за Перро і Франсуа, і іншими, що щезли раніше. У новому таборі, куди привели Бека та його товаришів, вони побачили бруд і недбальство. Намет напнуто абияк, посуд лежить немитий, скрізь безлад. З чоловіками ще жінка, вони звали її Мерседес. Вона була Чарлзові дружина, а Гелові сестра — словом, тепленька родинна компанія.
Бек недовірливо дивився, як вони згортали намета й вантажили санки. Вони старалися, як могли, але не мали звички ані вміння. Виявилось, що згорнений намет утроє більший, ніж би мав бути; посуд так і запаковано немитий. Мерседес метушилась, заважала чоловікам і безперестану молола язиком — або навчала їх, або бурчала на них. Коли вони поклали мішка з одежею спереду, то, на її думку, треба було його покласти назад. Коли поклали назад і зверху ще навантажили два клунки, виявилось, що їй потрібні речі, які є тільки в цьому мішку. Мусили все розв"язувати знову.
Із сусіднього намету вийшло троє чоловік і, дивлячись, як вантажать санки, підморгували одне одному.
— Ну й вантажу у вас, — зауважив один, — звісно, не моє діло вчити, але я б на вашому місці не тягав цього намету.
— Ви чуєте, що він каже? — сплеснула руками Мерседес, жахаючись. — Цікаво, як би я могла без нього обійтись?
— Тепер весна, холоду вже не повинно бути, — сказав чоловік.
Мерседес тільки похитала головою. Чарлз і Гел накладали решту на санки, що здіймалися горою.
— Ви гадаєте, що вони рушать з місця? — спитав один з глядачів.
— А чому ж би й ні? — коротко відрубав Чарлз.
— Ну звісно, звісно! — поквапився лагідним тоном погодитись чоловік. — Я тільки здивувався… Мені здалося, що трошечки переважує, та й годі.
Чарлз повернувся до нього спиною й став затягати реміння, як умів, а вмів він далеко не так, як слід було.
— Авжеж, з таким спорудженням іззаду собаки будуть мчати цілий день, — ствердив другий глядач.
— Безперечно! — сказав Гел з холодною ввічливістю, беручи в одну руку жердину, а другою рукою змахуючи батогом. — Ну, вперед! — гукнув він. — Гайда, вперед!
Собаки рвонулися, з усіх сил натягли посторонки, але зараз же попустили. Вони не могли зрушити санок.
— Ах ви ж, ледацюги! Я вам покажу! — крикнув Гел, піднявши батога.
Мерседес кинулась до нього з криком.
— Не треба, не треба, Геле!.. — Вона видерла в нього батога. — Бідні мої, милі песики! Геле, ти мусиш мені пообіцяти, що ніколи не будеш з ними жорстокий, а ні, — то я й з місця не ступлю.
— Дуже ти тямиш багато, — була глузлива відповідь брата. — Краще не заважай мені. Кажу тобі, що вони ледачі. Без батога з ними нічого не вдієш. Інакше з ними не можна, спитай кого хочеш, хоч би й цих людей.
Мерседес благально озирнулась. На її гарненькому личку видко було гидливість, коли вона бачила страждання.