Твори у дванадцяти томах. Том другий
Коли палало над головою яскравими холодними вогнями північне сяйво, чи то зорі тихо мерехтіли в морозяному повітрі і земля лежала захована й скам"яніла під сніговим покривалом, — ця пісня летіла в тишу, немов виклик, кинутий життям. У ній була скарга, чулися зойки, і ридання, і вся туга й мука буття. То була давня пісня, така сама давня, як і собачий рід, одна з перших пісень за тих, ще дитячих, часів світу, коли всі пісні були тужливі. Сумом незчисленних поколінь було пройнято цю скаргу, що так дивно бентежила Бека. Він голосив і ридав від муки життя, стародавньої муки його диких предків, від таємничого жаху перед морозом і холодом, які в них теж викликали таємничий жах. І те, що його проймала ця мука, показувало, як геть увесь він через цілі віки, проведені коло людського вогнища, повертався до первісного життя, до самих початків того жаху й виття.
По семи днях перебування в Доусоні вони, спустившися біля Казарм з прикрого берега на юконську кригу, вже мчали назад до Даї та Солоної Води. У Перро тепер була пошта, ще негайніша, ніж та, що він сюди привіз; до того ж у ньому заговорила професійна гордість, і він вирішив цей рік побити рекорд швидкості. Обставини сприяли цьому. За сім день спочинку собаки піджили й дуже гарно почувалися. Стежка тепер була втерта, бо після них уже проїхало багато подорожан. І ще — поліція влаштувала в двох-трьох місцях комори з харчами для собак та людей, а це полегшувало дорогу, бо можна було мчати впорожні.
Першого ж дня дісталися до селища Шістдесята Миля, подолавши п"ятдесят миль. Другого дня надвечір були на підході до Пеллі. Але така швидка їзда не минулася без клопоту й хвилювання для Франсуа. Бунтарство Бекове призводило до неладу в роботі. Тепер уже собаки не тягли санок водносталь, як перше. Підбурювані Беком, вони зовсім від рук відбились. Шпіц не був уже передовиком, якого бояться. Страх перед ним щез, і авторитет його занепав. Дійшло до того, що одного вечора Пайк навіть украв у Шпіца піврибини і тут-таки з"їв під обороною Бека. Другого разу Даб і Джо накинулись на Шпіца, коли він намірявся їх заслужено покарати. Навіть добродушний Біллі став уже не такий добродушний і скавучав зовсім не так запобігливо, як колись. Бек — той зараз наїжувався, тільки-но підходив Шпіц, люто гарчав і поводився наче розбишака, нахабно чіпляючись до передовика.
Занепад дисципліни відбився й на взаєминах між іншими собаками. Вони бились і гризлись частіше, ніж досі, аж до того, що часом табір ставав чистим пеклом. Тільки Дейв та Солекс залишались такі самі, хоч і їх дратували вічні звади. Франсуа незрозуміло лаявся, тупотів ногами в безсилому гніві і рвав на собі волосся. Тепер його батіг шмагав безперестану, але користі від цього небагато було. Варто було йому тільки одвернутись, як у ту ж мить починалось усе знову. Він боронив Шпіца своїм батогом, а Бек боронив увесь запряг. Франсуа знав, хто призвідник усіх звад, і Бек знав, що він знає, але був занадто хитрий, щоб попастися на гарячому. Він сумлінно працював і тягнув посторонки, бо праця була йому втіхою, а ще більшою втіхою його було потайки призводити товаришів до гризні та заплутувати сліди по тому.
Одного разу на стоянці в гирлі річки Такіиа, Даб по вечері запопав був полярного кроля та й упустив його. Вмить увесь запряг знявся на ноги. За сто ярдів далі стояв табір Північно-Західної поліції. Там було п"ятдесят собак, усі кудлачі, і всі вони й собі пристали до гонитви. Кріль пробіг льодом за водою, потім раптом звернув у бічний ручай і помчав далі. Він біг легко поверх снігу, а собаки, бувши важчі, раз по раз завалювались. Бек вів перед у всій зграї з шістдесяти собак, обминав одну по одній за-лучини, але перехопити здобичі не міг. Він отелився по землі й жадливо скавучав. З кожним стрибком його розкішне тіло мелькало в тьмяному світлі місяця. І так само підстрибом летів попереду, наче блідий крижаний привид, бідолашний кріль.
У Бекові прокинувся давній інстинкт, той самий, що в певні періоди гонить людей з метушливих міст у ліси та поля вбивати собі поживу олов"яними кульками, прокинулась жадоба крові й радість убивати, тільки що в нього все це було безмірно природніше. Він гнався на чолі зграї, гнався за здобиччю, за живим м"ясом, щоб розшматувати його зубами й умочити в теплу кров жертви свою морду аж по самі очі.
Буває екстаз, що засвідчує найвищу життєву точку, понад яку вже не можна піднестись. І такий парадокс буття, що екстаз приходить тоді, коли живеш найповнішим життям, водночас геть забуваючи цю його повноту. Такий екстаз, таке забуття приходить до художника й заносить його на вогненних крилах; і приходить до вояка, охопленого безумом війни на полі бою. У такому екстазі був тепер і Бек, коли вів перед у цілій собачій зграї, а з горла йому вихоплювався дикий вовчий клич. Він напружував усі сили, щоб догнати живу поживу, яка мчала поперед нього в місячному світлі. У Бекові заговорила глибінь його вдачі і те, що було глибше за нього самого, що заходило в самі надри часу. Його піднесла хвиля життя, її високий приплив; кожен суглоб, кожна жилка, кожен м"яз — усе палало вогнем, і буйна радість невтримно виявляла себе в рухові, коли він летів під зорями по мертвій застиглій землі.
Шпіц, холодний і розважливий навіть у хвилини найбільшого збудження, відстав від зграї і побіг через косу, там де в ручаю була залучина. Бек цього не помітив і, оббігши заворіт, побачив, як на привид кроля, що гнав уперед, кинувся з навислого берега другий, більший привид. То був Шпіц. Кролеві рятунку не було. Коли гострі білі зуби вгородились йому в спину, в повітрі пролунав голосний, майже людський лемент. Відповідаючи на цей розпачливий зойк життя в обіймах смерті, пролунало переможне виття зграї, що бігла вслід за Беком.
Але сам Бек мовчав. Не спиняючись, налетів він на Шпіца і з такою силою вдарився об нього, що не встиг угризтися йому в горло. Обидва покотилися в пухкий сніг. В одну мить Шпіц опинився знову на ногах, наче він і не перекидався, і, рвонувши Бека за плече, відскочив назад. Його зуби двічі клацнули, як сталеві кліщі капкана, він одбіг, щоб краще стрибнути, і з тонких, покривлених губ вихопилось гарчання.
Бек одразу зрозумів, що настав момент і що на котрогось із них чигає смерть. Коли вони з гарчанням, прищуливши вуха, кружляли один коло одного, чекаючи нагоди напасти, вся сцена раптом стала йому якоюсь напрочуд знайомою. Він, здавалося, все згадав, — і білий ліс, і білу землю, і місячне світло, і навіть свій войовничий запал. Над білістю й мовчанкою нависло зловісне безгоміння. Ніде ані шелесне, у повітрі ніякого руху, навіть жодна гілочка не ворухнеться. Видно було тільки, як дихання собак поволі здіймалось і затримувалось у морозяному повітрі.
Вони скоро впоралися з кролем, ці собаки, або, вірніше, напівприсвоєні вовки, і тепер підійшли й поставали навколо, мов чогось сподіваючись. Стояли мовчки, тихо, тільки очі їм палали та дихання білою хмарою помалу спливало вгору. Для Бека в цій сцені з далеких часів не було нічого нового чи несподіваного. Усе було так, як воно й мусило бути звичайно.
Шпіц був досвідчений перебієць. Від Шпіцбергену через усю Арктику і Канаду і Безплідну Землю не було жодного собаки, що перед ним би він поступився. І яка б лють не брала його, вона ніколи не засліплювала йому очі. У шаленому змаганні шматувати й нищити все він не забував ніколи, що й ворог його прагне того самого. Він не наскакував сам, поки не знав напевне, що витримає наскок свого ворога, і ніколи не нападав, поки не був певен, що сам дасть опір нападові.
Бек даремне намагався вчепитися зубами в шию цьому здоровому білому псові — замість м"якого тіла, його ікла трапляли на ікла Шпіцові. Ікла цокали об ікла, губи в обох були пошматовані й у крові, а Бекові й разу не пощастило напасти на ворога знебачки. Він розпалився і вихором налітав на Шпіца, силкуючись ухопити його за сніжно-біле горло, там, де життя б"ється під самою шкурою, і щоразу Шпіц кусав його й відскакував назад. Тоді Бек змінив тактику. Кидаючись на Шпіца, тепер він одвертав голову вбік, і скільки сили бив плечем у плече Шпіцові, намагаючись його перекинути, але натомість Шпіц устигав куснути його в плече і сам легко відскакував убік.
Шпіц не був ще поранений, а Бек увесь уже заллявся кров"ю й ледве дух зводив. Боротьба чимдалі ставала запекліша. Мовчазна собача зграя застигла на місці, готова роздерти переможеного. Коли Бек засапався, почав наскакувати Шпіц і то з такою силою, що Бек ледь на ногах тримався. Одного разу Шпіц його навіть перекинув, і зграя вся стрепенулась, але Бек ту ж мить звівся на ноги, і собаки знову закам"яніли, чекаючи.
На своє щастя, Бек мав одну здатність, що веде до величі, - він мав уяву. Він бився, керуючись інстинктом, але міг воднораз і міркувати. Він кинувся на Шпіца, ніби знову для того, щоб ударити його плечем, але в останню мить зовсім несподівано припав до самого снігу, і його зуби стислись на лівій передній лапі ворога. Захрустіла кістка, і білий пес був уже на трьох ногах. Тричі Бек пробував був перекинути його, а тоді знову вжив свого хитрого способу і так само перегриз йому праву передню лапу. Шпіц став тепер зовсім безпорадний, але, незважаючи на біль, розпачливо силкувався втриматись. Він бачив мовчазне коло, ці блискучі, як жар, очі, висунуті язики, бачив сріблясті застиглі хмарки від їх дихання в повітрі. І це коло вужчало круг нього зовсім так, як бувало це не раз раніше, оточуючи переможеного. Він добре це пам"ятав. Тільки що цього разу переможений був він сам.
«Поклик предків», III. Худ. Ф. Гудвін.
Рятунку не було звідки чекати. Бек не мав жалю. Жаль був можливий тільки в м"якшому кліматі. Бек готував останній удар. Коло щільніше зімкнулось. Він чув на собі гаряче дихання собак і бачив, що позад Шпіца й з усіх боків вони поприсідали, готові стрибнути, і з ока не спускають його. На мить принишкло. Жоден звір не ворухнувся, всі немов скам"яніли. Шпіц наїжився й увесь тремтів: хитаючись на своїх двох здорових лапах, він приглушено гарчав, ніби кидаючи загрозливий виклик неминучій смерті. Тоді Бек кинувся на нього й одразу знову відскочив. Цей раз вони востаннє зітнулися плечем у плече. Чорне коло зовсім звузилось, обернулось в одну цятку на снігу, осяяному місячним світлом, і Шпіц щез. Бек стояв осторонь і дивився. Дикий первісний звір переміг і зазнав насолоди вбивства.
IV. ХТО СТАВ ПАНУВАТИ
— Що, не казав я? Хіба ж не сидять у цьому Бекові цілих два сатани? — казав Франсуа другого ранку, коли виявилось, що Шпіц зник, а Бек увесь пошматований. Він підкликав пса до вогню і показав на його рани.
— Так, але й Шпіц гризся, як той чортяка, — зауважив Перро, розглядаючи Бекове покусане тіло.