— Звідки мені знати, що ви могли чути? — відбила Фрона удар.
— Коли йдеться про чоловіка та про жінку, коли жінка вродлива, а він теж непоганий на вроду, коли вона дівчина, а він парубок, то про що може бути мова?
— А саме?
— Про найважливішу справу в житті людини.
— Та які ж там розмови? — Фрона сердилась і не хотіла йому допомогти ані словом.
— Про одруження, певна річ, — відрубав Мет. — Кажуть, що у вас на те заводиться.
— Заводиться чи вже завелося?
— Але хіба ж цьому неправда? — не вгомонявся він.
— Звісно, що ні. І ви досить пожили на світі, щоб це зрозуміти. Ми з містером Сент-Вінсентом добрі приятелі, от і все. Та хоч би було й так, як ви кажете, то що з того?
— Ну хай, — розважливо мовив Мет. — Подейкують і інше. Що цей Вінсент шиється з якоюсь там хвойдою… з Люсіль тобто.
— Ну, то й що?
Вона чекала, а Маккарті мовчки дивився на неї.
— Я знаю Люсіль, вона мені дуже подобається, — задерикуватим тоном кинула Фрона, перебиваючи мовчанку. — Ви теж її знаєте. Хіба вам вона не подобається?
Мет хотів щось сказати, закашлявся й замовк. Нарешті бовкнув розпачливо:
— Перегнув би я вас через коліно, Фроно!
Вона засміялась.
— А зась! Я вже не дівчинка, що боса бігала по Даї.
— Та не дражніться зі мною, — одсварювався він.
— Я й не дражнюся. То як, чи подобається вам Люсіль?
— Ну, і що з того? — буркнув він сердито.