Маккарті не знався на хитроплетиві думки, він відчував якусь логічну помилку у Фрониних міркуваннях, та не міг сказати, яку саме. Через те він спробував перевести мову в інший план.
— То ви гніваєтесь на старого Мета, — закинув він. — А цей Мет про вас тільки й дбає, ради вас клеїть із себе дурня.
. — Та я й не думаю гніватись!
— Еге ж, кажіть.
— То от же вам! — Вона хутко поцілувала його. — Як я можу гніватись на вас, коли пам"ятаю Даю.
— Ох, Фроно, любонько, добре, що ви це кажете! Я готовий постелитися вам під ноги. Топчіть мене, ходіть по мені, та тільки не сердьтеся. Я б радо смерть за вас прийняв, пішов би на шибеницю, аби ви були щасливі. Я ладен убити людину, що вам заподіє лихо, що засмутить вас хоч крихітку. За вас я в пекло пішов би з усмішкою на устах і з радістю в серці!
Вони зупинилися коло Венсового дому, і Фрона вдячно потисла йому руку.
— Я не серджуся, Мете. Тільки батькові та ще вам я дозволяю так зі мною розмовляти. І хоч я люблю вас тепер більше, ніж раніше, але розгніваюся дуже, коли ви ще раз почнете про це розмову. Ви не маєте права. Це тільки мене стосується, і ви не повинні були…
— Застерігати вас перед небезпекою?
— А хоч би й так!
Він щось стиха пробурмотів.
— Що ви кажете?
— Я кажу, що ви можете затулити мені рота, та не зав"яжете рук!
— Але ж, Мете, дорогий, ви не повинні, чуєте? Не повинні!
Він буркнув щось — зовсім нечутно.
— І ви мені повинні пообіцяти, що не будете втручатись до мого особистого життя ні словом, ні ділом.
— Не обіцяю.
— Мусите!
— Ні… Але стає холодно, й ви повідморожуєте свої маленькі рожеві пальчики, що з них я виймав заскалки в Даї, пам"ятаєте? Ну, час уже додому, дитино, на добраніч!
Він довів її до порога й пішов собі. Дійшовши до повороту, він раптом спинився й утупився в свою тінь на снігу.