— Мій теж.
— І загинув у боротьбі.
— Така доля чекає й на мого батька, й на всіх нас, Велсів.
Він жартівливо струснув її за плечі, до нього вернувся добрий настрій.
— Але я поклав собі зректися копалень, товариства, всього та взятись до вивчення Браунінга.
— Що ж, це знову буде боротьба. Ти не можеш, батьку, зректися своєї крові.
— Чому ти не хлопець? — вигукнув він раптом. — Чудовий був би з тебе хлопець! А тепер, як жінка, створена на втіху якомусь чоловікові, ти підеш від мене взавтра, позавтра, через рік, — не знати, коли настане той час… Тепер я зрозумів, до чого вели мене думки. Я, як і ти, розумію, що це неминуче, що це справедливо. Але хто він, дочко, хто?
— Не треба, — мовила вона пошепки. — Розкажи мені краще про велику й останню самітну боротьбу твого батька в Місті Скарбів, як він стояв один проти десяти. Розкажи мені!
— Ні, Фроно. Чи ти розумієш, що ми з тобою вперше за все життя розмовляємо поважно, як батько з дочкою, вперше! В тебе не було матері, нікому було дати тобі пораду. Не було й батька, бо я, вірячи в силу крові, оді-слав тебе в далекі краї. Але настав час, і тобі доконче потрібна материна порада, а ти… ти ніколи не знала матері.
Фрона враз притихла і чекала мовчки, міцно пригорнувшись до батька.
— Він, той молодик… Сент-Вінсент… Які між вами стосунки?
— Я… я не знаю. Що ти, власне, хочеш сказати?
— Пам"ятай одне, Фроно, що ти можеш вибирати, хто тобі припаде до вподоби, за тобою останнє слово. Я, одначе, хотів би знати. Я, може, міг би тобі щось порадити. Більше нічого… Тільки порадити…
Фрона відчувала, що це була надзвичайно урочиста хвилина, але вона не могла знайти слів. Замість певної відповіді, в її мозку, як вихор, безладно крутилися уривки думок. Зрештою, чи зможе він її зрозуміти? Хіба ж не має він підстав йе визнати того, що для неї досить важливе? Фроні завжди подобалась його проста, правдива філософія, але чи зійдеться батьків набутий з життя світогляд з її світоглядом, вичитаним з книжок? Тоді вона подумки спробувала поглянути на себе збоку і відчула, що побоювання її принаймні недоречні.
— Між нами, тату, нічого немає, — сказала вона рішуче. — Містер Сент-Вінсент нічого мені такого не казав. Ми товаришуємо з ним, симпатизуємо одне одному, ми близькі приятелі. Це, здається, й усе.
— Ви подобаєтесь одне одному, тобі він подобається. Але чи так, як подобається жінці чоловік, що з ним вона бажає чесно з"єднати своє життя? Чи зможеш ти, коли настане слушний час, мовити, як і Рут[16]: «Твій народ буде моїм народом, твій бог — моїм богом»?
— Не… знаю. Може, воно ще прийде. Я не можу, я не смію запитати себе про це чи говорити, думати навіть… зараз. Це почуття — велике! Ніхто не знає, як і чому воно приходить. Воно зненацька, мов блискавка ясна, осяє душу, освітить її сліпучим світлом правди, — ніщо від неї не заховається. Так принаймні я собі це уявляю.
Джекоб Велс помалу, задумливо хитав головою, як людина, що розуміє, в чому річ, але ще хоче все обміркувати й розважити.
— А чому ти, тату, запитав? Чому ти запитав про Сент-Вінсента? У мене є приятелі й серед інших чоловіків.
— До них я не відчуваю того, що до Сент-Вінсента. Поговорім одверто, Фроно, і забудьмо, що завдали прикрості одне одному. Моя думка не цінніша за чию-небудь іншу. Кожен може помилятись. І я не можу тобі з"ясувати, чому саме в мене склалося таке переконання. Це, мабуть, щось наче сліпуча блискавка, на яку ти чекаєш. Одно слово, не подобається мені Сент-Вінсент.