Твори у дванадцяти томах. Том другий

Найвища башта, граційна й велика, погойдувалася над ними на височині двадцяти футів так тихенько, як лан пшениці під подихом легенького вітру. Корліс дивився на неї байдужим оком. Йому бажалось одного — просто лежати тут, крап таємничості, лежати п дихати на повні груди, ото й тільки. Дервіш, що крутиться на одній нозі, аж поки все перед його очима зіллється докупи, — він може вловити суть всесвіту й пізнати невидиме божество. Так і людина, що їй доводиться працювати веслом, працювати важко й довго, скільки снаги стає, — може на хвилину скинутися свого тіла, й стати понад простором і часом. Отак і з Корлісом.

^{«Дочка снігів», р. XXV. Худ. Ф. Вулріч.}

Але потім серце його почало битися повільніше, повітря втрачало вже смак нектару. Він відчув дійсність і загрозливу небезпеку.

— Ми повинні, одначе, утрястися звідси, — сказав він хрипким, як з перепою, голосом. Він сам злякався свого голосу, але все ж тремтячою рукою вхопив весло й відштовхнувся від крижини.

— Так, треба видобуватись, хоч би там як, — промовила Фрона ледь чутно. Голос її доходив немов здалека.

Томмі підвів голову й оглянувся:

— Я гадаю, що це ні до чого.

— Беріться до весел!

— Спробувати ще раз?

— Беріться до весел! — повторив Корліс.

— Аж поки серце з грудей не вискочить, Томмі, — додала Фрона.

Вони ще раз розпочали боротьбу з течією, просуваючись вузькою биндою води. Весь світ зник у них з-перед очей, крім цієї смужки піни, цих бурхливих хвиль та вищиреної розколини. Нарешті вони вибралися з вузини і побачили попереду широкий поворот на річці, — тільки скеля немилосердно стояла в них на дорозі, а довкола неї клекотіли сердиті хвилі. Човен злетів на хвилю, хитнувся, та дужою противною течією його знесло назад. Вниз і вгору, вниз і вгору, — здавалося, що ніколи не буде кінця зусиллям і мукам. Навіть смужка піни вже розтанула, і змагання стало безцільним. Душі їхні злилися в одному ритмі з працею, вони автоматично підіймали й опускали весла, наче перетворившись на величезні вагадла. Ціла вічність позаду, ціла вічність попереду, а вони, на межі цих двох вічностей, безперервно похитувались, розмірено веслуючи. Вони вже не були людьми, а тільки суцільним ритмом. Так пливли вони, аж поки веслами стали черкати скелясте дно, але це їм було без завваги, і пронесло їх щасливо далі, через штихуватий лід. Не відчували вони, ані як б"ється хвиля об човен, ані як бризки охолоджують їм обличчя…

Раптом «Біжу» крутнуло, і їхні весла, спалахнувши на сонці, затримали човна під прямим кутом до течії. Коли до них повернулось відчуття часу і дійсності, і острів Розпуття знов замаячив перед ними, наче берег нового світу, — помахи весел стали ширші й рівніші: вони гнали човна вже спокійніш, аби віддихатися й відійти на силах.

— Третя спроба була б марна, — глухо й хрипко прошепотів Корліс.

— Авжеж, мабуть, серце вже не витримало б, — відказала Фрона.

Що ближчав берег, то частіше в голові Томмі пробігали думки про життя, привітне вогнище коло намету, спокійний відпочинок ополудні в холодку, а найбільше про щасливе місто Торонто, з будинками, що на твердому грунті, з людними вулицями. Щоразу, як він схиляв голову, занурюючи весла в воду, ця картина все яскравіше поставала перед його очима, а вулиці більшали, ставали виразнішими, неначе він дивився на них у телескоп, наводячи фокус. І щоразу, як весло занурювалось, а сам він відкидався назад, острів підступав усе ближче. Нарешті Томмі наліг востаннє. Вулиці були вже природної величини. А як він випростався — побачив невіддалік од себе берег, на якому стояли Джекоб Велс та ще двоє чоловіків.

— А що я казав? — крикнув Макферсон переможним голосом.

Та Фрона раптом скерувала човен рівнобіжно з берегом, і Томмі знов опинився лицем до течії. Затримавши весло на півдорозі, він кинув його на дно човна.

— Візьміть весло! — гостро й невблаганно наказав Корліс.

— І не збираюсь! — Томмі обурено поглянув на свого мучителя й заскреготів зубами з люті та безсилля.