— То я й справді багата, бароне. У мене ж іще цілих дев"ять таких перлин.
— Хто з цим не погодиться, хто не погодиться! — палко скрикнув той.
— Який ви смішний, нерозсудливий і славний хлопець!
— Цілую ваші ручки! — Він галантно став на коліна серед болота.
Вона вирвала руку й обома руками в жарт сіпонула його за кучері.
— Що мені з ним зробити, тату?
Джекоб Велс знизав плечима, сміючись. Фрона підняла вгору Курбертенове обличчя й поцілувала його в губи. І Джекоб Велс зрозумів, що на долю французові припало найбільше радості.
Вода в річці спала до зимового рівня й понесла далі свою крижану здобич. Але скрізь понад берегом залишився крижаний мур на двадцять футів заввишки. Величезні крижини, немов рештки якогось північного страховища, були розкидані по острові серед повалених дерев та замулених квітів і трави. Сонце не марнувалося, воно пригрівало крижини, змивало з них грязюку та твань, аж поки вони за-блискували в його промінні, наче гори самоцвітів з молочно-блакитним одсвітом. Ці самоцвіти скупчені були недбалою рукою, і блискучі вежі та веселкові мінарети раз по раз із гуркотом падали в річку. В одній заглибині, що оце виникла таким чином, стояла «Біжу», а коло неї зібралися мешканці острова Розпуття — вони рятували «чечаків» та хворих.
— Та годі вам! Досить буде й двох гребців! — Томмі Макферсон оглянувся, підшукуючи собі заступника, — З трьома в човні й повернутись ніде.
— Тут треба враз перекинутися або й зовсім не братися, — сказав Корліс. — Для цього потрібно троє, Томмі, і ви це самі добре знаєте.
— Кажу вам, досить двох.
— Я боюся, що справді доведеться їхати двом… Обличчя в канадського шотландця прояснилося:
— Третій тільки заважатиме. Ви й удвох упораєтесь, їй-бо.
— Тільки коли ви будете той другий, — вів далі немилосердний Корліс.
— Ні. Тут і без мене є кому.
— Ні, немає. Курбертен у цьому не тямущий, Сент-Вінсент не зміг, мабуть, перейти через протоку, а містер Велс звихнув собі руку. Тільки ми з вами, Томмі, й лишилися.
— Не моє це діло, але Дел Бішоп якраз би тут пригодився. Він добре веслує. — Макферсон недолюбляв суворого копача і, знаючи його вдачу, скористався можливістю врятуватись чужим коштом.
Дел Бішоп став посеред невеликого гурту людей і, нерпі з ніж заговорив, глянув кожному в вічі.
— Чи знайдеться тут хто, що назвав би мене боягузом? — спитав він навпростець і знову на кожного поглянув, — Або, може, хто скаже, що я коли вчинив щось ганебне? — Він ще раз оглянувся навколо себе. — Ну, добре. Я страх не люблю води, але не боявся її ніколи. Плавати я не вмію, а кидався в воду й не згадаю скільки разів. Я веслую так, що як махну веслом, то й упаду на спину. Щодо керування, то фахівці кажуть, ніби в компасі тридцять два румби, але коли я беруся за стерно, то виходить зо два рази стільки. Одне слово, на греблі я розуміюся, як сліпий на зорях. Піді мною перекидається кожний човен. Двічі навіть дно в човні я пробивав. Раз трапилося, що впав я у воду в Каньйоні, а витягли мене аж коло Білого Коня. З одним тільки чоловіком я можу веслувати влад — з самим собою. Проте, панове, коли цього треба, я зараз сяду на «Біжу» й попливу хоч у саме пекло, якщо тільки човен у дорозі не перекинеться. Барон кинувся обіймати Бішопа.
— Ви справжній молодець, таки правда!