Вода ринула бурхливим, каламутним потоком, як і завжди після скреслої криги. Курбертен придержував човна за корму, коли його спускали на воду з крутого берега, а Дел підганяв увильного Томмі. Плесковата крижина, що залишилася при березі, злегка похилившись у воду, правила їм за причалля.
— Сідайте спереду, Томмі!
Шотландець застогнав, та, почувши за собою грізне Делове сопіння, скорився. Фрона сіла на кормі, утримуючи рівновагу.
— Я вмію стернувати, — запевнила вона Корліса, який тільки тепер зміркував, що й вона з ними їде.
Він поглянув на Джекоба Велса, немов питаючи дозволу. Той потакнув головою.
— Швидше! Ворушіться! — нетерпляче прикрикував Дел. — Не гайте часу!
РОЗДІЛ XXV
«Біжу» була втіленням усього витонченого й тендітного в душі її будівника. Легка й крихка, наче шкаралуща з яйця, з боками на три восьмих дюйма завтовшки, вона ледве могла захистити від крижин хай і таких малих, як голова людини. Хоч річка вже й скресла, «Біжу» не пливла вільно, бо раз у раз натикалась на крижини, що їх одбило від забережнів. І тут Корлісові не довгого треба було часу, щоб звіритися на Фрону, коли він побачив, як вона вправно працює коло стерна.
Картина була велична: темна, аж чорна, річка котила хвилі між кришталевими мурами берегів; далі зеленів ліс, здіймаючи верховіття до літнього хмарного неба, а над усім! пекло гаряче сонце, наче розжарена піч. Велична картина! Але думки Корлісові звернулися чомусь до матері, до її чаїв, до м"яких килимів, до штивних покоївок з Нової Англії, до канарок, що щебечуть на широких вікнах, і він подумав, чи могла б мати зрозуміти ось це, що тепер у нього перед очима. І коли він подумав про дівчину, що сиділа за ним, і прислухався, як плюскотіло, занурюючись і підіймаючись, її весло, перед ним довгою низкою промайнули жінки — материні знайомі. «Бліді, невиразні привиди, — подумав він, — карикатура на тих, що колись заселяли землю і заселятимуть її й надалі».
«Біжу» обминула крижину, що крутилася в воді, проскочила вузеньким хідничком поміж крижинами й випливла на чисту воду, а позад човна з гуркотом зійшлися крижані мури. Томмі застогнав.
— Оце так! — схвально озвався Корліс.
— Навісна жінка! — почулося сердите бурмотіння спереду них. — Що було б трохи перегодити?
Фрона розібрала Макферсонові слова й голосно засміялася. Ванс оглянувся й задивився на неї, на її чарівну посмішку, її шапчина, абияк надіта, зсунулась набік, і розпущені коси, поблискуючи проти сонця, вилися круг обличчя, як тоді, дорогою з Даї.
— Я б заспівала, якби не треба було берегти силу. Хоч би «Пісню про меча» чи «Спів про котвицю».
— Або «Першу пісню», — докинув Корліс, помовчавши. — «Була в мене люба, чорноброва…» — почав він із притиском.
Вона занурила в воду весло з другого боку, щоб відштовхнутися від крижини, й нібито не чула.
— Я могла б так плисти без кінця.
— Я теж, — палко підхопив Корліс.
Але вона, не звертаючи уваги на його слова, мовила своє:
— Я, Вансе, дуже рада, що ми з вами потоваришували.