— Він чув цю історію в церкві абощо. Пам"ятаєте зцілення прокажених у Євангелії від Луки? — сказав місіонер, задоволено всміхаючись.
— Скільки тут хворих, дитино?
В п"ять років я вже вмів рахувати до ста. Про себе я порахував людей.
— Десять. Усі вони махають руками і щось гукають іншим людям.
— А самі не підходять до них? — запитав місіонер.
Я похитав головою.
— Вони стоять на місці і кричать так, ніби їх спіткала якась біда.
— Ну, а далі, — допитувався місіонер, — що ти ще бачиш? Що робить той чоловік, котрий іде, як ти сказав, поперед гурту людей?
— Вони всі зупинились, і він щось каже хворим. І пастухи з козами зупинились поглянути, — всі дивляться на тих волоцюг.
— Ну, а ще що?
— Більше нічого. Хворі подалися туди, де будинки. Вони вже не кричать і не скидаються на хворих. А я й далі сиджу на коні і дивлюсь…
Троє моїх слухачів зареготали.
— І я великий! — крикнув я сердито. — І маю довгого меча!
— Десятьох прокажених зцілив Христос поблизу Єрихона дорогою до Єрусалима, — пояснив місіонер моїм батькам. — Хлопчина, мабуть, ходив дивитись на магічний ліхтар і бачив діапозитиви.
Але ні батько, ні мати не могли пригадати, щоб я коли-небудь бачив магічний ліхтар.
— Покажіть йому ще щось, — запропонував батько.
— Тут усе не так, — зітхнув я, розглядаючи фотографію, яку мені простяг місіонер. — Усе змінилося, крім оцієї гори та інших горбів. Ось тут мала б бути дорога, а там вище — садки, дерева й хати за високими мурами. А тут, з другого боку, ущелини в скелях, де звичайно ховали небіжчиків. Ви бачите це місце? Тут вони кидали на людей каміння і вбивали їх на смерть. Я сам цього не бачив. Мені про це лиш розповідали.
— А гора? — запитав місіонер, показуючи на середину фотографії. — Як вона зветься?
Я похитав головою.
— Ніяк не зветься. Там убивали людей. Я бачив не раз.