— Гірські леви? — вигукнула Пола.
— Принаймні два. Прибилися з півночі,— пояснив він Греймові.— Таке трапляється. Ми колись уже трьох убили — п’ять років тому… Мос і Гартлі чекатимуть на нас там із собаками. Вони двох уже вистежили. Їдьмо всі, хочете? Зразу після обіду.
— Я візьму Молі, гаразд? — попросила Лут.
— А ти можеш їхати на Альтадені,— сказала Ернестіні Пола.
Фреліг і Мартінес теж зохотились їхати, однак попередили, що й вершники, і стрільці з них абиякі. їм теж добрали коней.
Усі вийшли до брами вирядити вікенбержців, а коли їхні машини від’їхали, постояли ще трохи, домовляючись про завтрашнє полювання.
— Ну, добраніч вам усім, — сказав Дік, коли вони рушили до буднику. — Я ще піду гляну на Олден-Весі. Ветеринар сидить біля неї. Пам’ятайте, дівчата, — до обіду виходьте в амазонках, і грім побий ту, котра спізниться!
Зі старою маткою Принцеси Фозрінгтонської було зовсім зле, одначе Дік не пішов би до неї в таку годину, якби не хотів побути на самоті. Він просто боявся хоч на мить зостатись наодинці з Полою так скоро після того, що ненароком підглядів у галереї.
Ззаду, на посипанні рінню доріжці, почулася чиясь легка хода. Він озирнувся. Ернестіпа наздогнала його й узяла під руку.
— Я хочу з вами, — сказала вона. — Провідати сердешну стареньку Олден-Весі.
Дік почав нагадувати їй усі кумедні пригоди того вечора, граючи далі свою роль, і сам тихенько сміявся, ніби його тішили ті згадки.
— Діку, — сказала Ернестіна, тільки-но він на мить замовк. — У вас якийсь тяжкий клопіт.
Відчувши, як напружилася зразу його рука, вона квапливо повела далі:
— Чим я можу допомогти? Ви ж знаєте, що я на все для вас готова. Скажіть мені.
— Гаразд, скажу, — відповів він. — Скажу тільки одне.
Ернестіна вдячно стиснула його лікоть.
— Завтра ти одержиш телеграму з викликом. Нічого страшного, але досить спішне діло. Ви з Лут відразу зберетеся й поїдете.
— Оце й усе?.. — промимрила вона розчаровано.
— Ти зробиш мені дуже велику послугу.
— То ви не хочете мені сказати? — Ернестіна знітилась, уражена його відмовою.