Він не гаяв часу, схопив мене в оберемок і шпурнув додолу з заднього кінця фургона. Ледве я встиг трохи відповзти, як він, мати й дитина також упали коло мене.
— Сюди, Джесі! — гукнув батько, і ми квапливо взялися вигрібати в піску яму під захистом колеса. Ми, як навіжені, довбали землю голіруч. Мати нам допомагала.
— Ще копай, Джесі! Глибше копай! — наказав батько і, звівшись на ноги, зник у передранковому сутінку.
Я чув, як він, біжачи, давав накази. (Тоді я дізнався про своє прізвище. Я був Джесі Фенчер, а мій батько — капітан Фенчер).
— Лягайте на землю! — кричав він. — Ховайтеся за колеса і закопуйтесь у пісок! Нехай чоловіки забирають жінок і дітей з фургонів! Не стріляйте! Бережіть набої й готуйтеся! Вони зараз нападуть! Частина хлопців біжіть праворуч, до Лабана, частина — ліворуч, до Кокріна, а решта до мене, на середину! Не підводьтесь! Плазом!
Проте нападу не було. Ще з чверть години тривала безладна й часта стрілянина. Першими хвилинами ми мали втрати з несподіванки. Кілька чоловіків повставали рано. Вони порозкладали вогнища, тож у них легко було влучити. Індіяни, — Лабан запевняв, що то були вони, — напали на нас з незахищеного боку і стріляли лежачи. Коли трохи розвидніло, батько вже приготував їм відсіч. Він був недалеко від того місця, де ми з матір"ю загреблися в пісок, і я чув кожне його слово.
— Разом! Усі враз!
Всі наші, ліворуч, праворуч і з середини, вистрілили разом. Я вистромив голову й побачив, що декілька індіян упало. Решта припинили стрілянину і кинулись тікати, забираючи з собою вбитих та поранених.
У таборі відразу закипіла робота. Коли зсували фургони й зчіплювали їх ланцюгами, я бачив, що й жінки й діти щосили напирали на колеса, щоб помогти чоловікам. Ми порахували свої втрати. Найгірше, що порозбігалася вся худоба. А біля вогнищ лежала семеро наших чоловіків. З них четверо були вже мертві, а троє вмирали. Коло решти поранених клопоталися жінки.
Маленькому Рішу Гардекрові куля влучила в плече. Йому було років шість, не більше. Пам"ятаю, як я дивився, роззявивши рота, коли мати тримала його на колінах, а батько перев"язував рану. Маленький Ріш уже не плакав, але на щоках ще не висохли сльози, і він вражено втупився у кістку, що стриміла з розтрощеної руки.
Бабусю Вайт знайшли мертву у Фоксвеловому фургоні. Товста й немічна, вона ніколи нічого не робила, тільки сиділа собі й смалила люльку. Вона була матір"ю Ебі Фоксвела. Місіс Грант також загинула. Коло неї сидів її чоловік. Він був спокійний, навіть не плакав. Поклав тільки рушницю на коліна й сидів. Його ніхто не займав.
Під батьковим проводом у таборі кипіла робота. Усі працювали, наче бобри. Всередині кола чоловіки викопали велику яму, а з викиданого піску зробили бруствер. Жінки позносили туди з фургонів постіль, харчі та інші необхідні речі. Усі діти також допомагали. Не чулося нарікань і не помітно було, щоб хто хвилювався чи знетямлювався. Треба було робити діло, а ми всі змалку звикли працювати.
У тій ямі мали ховатися жінки та діти. Чоловіки викопали собі вподовж усього кола під фургонами неглибокі шанці і крім того зробили насип.
Лабан повернувся з розвідин. Він сповістив, що індіяни відступили на півмилі і тепер саме радяться. Він бачив, як вони понесли з поля шістьох своїх, троє з них були вбиті.
Цілий ранок ми помічали час від часу в різних місцях хмарки куряви. Мабуть, підступали численні загони кінноти. Хмарки сунулись на нас з усіх боків. Тільки одна чимала хмарка віддалялася від нашого табору. Ми знали, що це погнали нашу худобу. Тепер наші сорок фургонів, що здолали Скелясті гори й пройшли півконтиненту, стояли безпорадним колом. Далі не було їх чим тягти.
Опівдні Лабан повернувся з других розвідин. Він бачив нові загони індіян, що надійшли з півдня. Це показувало, що нас оточено з усіх боків. Раптом ми помітили, як дванадцять білих вершників виїхали на невисокий горбок на схід від нас і почали дивитися на наш табір.
— Тепер усе ясно, капітане, — сказав Лабан до батька. — Індіян на нас нацькували.
— Вони ж такі самі білі, як і ми, — поскаржився Ебі Фоксвел моїй матері. — Чого ж вони не поможуть нам?
— Вони не білі, — верескнув я, пильнуючи очима материну руку. — Вони мормони!
Ввечері, коли смеркло, троє наших хлопців вислизнули з табору і зникли в темряві. То були Віл Еден, Ейбел Мілікен та Тімоті Грант.