Крім того, на схід від нас індіяни також зайняли пагорб. Щоб подивитись на них ближче, ми вибралися на невеличкий пригірок і згаяли півгодини, намагаючись полічити, скільки їх. На нашу думку, індіян було щонайменш зо дві сотні. Серед них ми завважили кількох білих, — вони весь час про щось жваво розмовляли з індіянами.
На північний схід від наших фургонів, не далі як за чотириста ярдів, за пасмом невисоких горбів, ми викрили великий табір білих. Позад табору паслося понад півсотні осідланих коней. Ми ще дивились на них, коли на півночі з"явилася хмарка куряви й почала швидко наближатись. Почекавши трохи, ми незабаром розгляділи вершника, що мчав до табору білих.
Коли ми вернулися, то найперше мені добре перепало від матері за довгі мандри. Але батько похвалив і мене, і Джеда, як ми розповіли про те, що бачили.
— Тепер, чого доброго, треба сподіватись нападу, капітане, — сказав Ерен Кокрін. — Білі чекають наказу і поки що стримують індіян. Вершник, мабуть, привіз якийсь наказ. Адже ясно, що дарма так не гнали б коня.
Через півгодини після нашого повернення Лабан, заховавшись за білим прапором, спробував піти на розвідини, але не здолав і двадцяти ступнів, бо індіяни почали його обстрілювати і змусили вернутися назад.
Перед заходом сонця я сидів у ямі, тримаючи на руках немовля, поки мати стелила постіль. Нас у ямі було так багато, що ми сиділи, наче в бочці. Дехто з жінок спав сидячи, звісивши голову на коліна. Поруч зі мною помирав Сайлес Данлеп. Він лежав так близько, що, розмахуючи руками, зачіпав мене за плече. У першім нападі його поранили в голову, і він увесь час був непритомний, говорив з гарячки й співав якісь безглузді пісні. Пам"ятаю, одну з них він співав без кінця, і вона дуже дратувала мою матір:
«Дай-но мені тютюну з капшука свойого», — Так озвався чорт один до чорта другого.
Другий чорт на те сказав: «Щоб тютюн палити, Треба гроші зароблять, байдики не бити».
Я сидів поруч із ним і тримав на руках немовля, коли почався напад. Сонце сідало, і я не зводив очей з Сайлеса, що починав уже конати. Його дружина, Сара, поклала йому на чоло руку. І вона, і її тітка Марта тихенько плакали. І враз — жахливий гук, з усіх боків на нас сипнули кулі з сотень рушниць. Вороги засипали нас кулями зі сходу, заходу й півночі. В ямі всі полягали на землю. Діти зняли лемент, а жінки намагалися їх угамувати. Деякі жінки також зойкали, але таких було мало.
За перші дві-три хвилини на нас дощем посипалися тисячі куль. Як мені кортіло полізти в шанці під фургони, де наші чоловіки завзято відстрілювалися! Тільки не всі враз. Та моя мати, мабуть, угадала мої думки, бо змусила мене пригнутися й тримати дитину.
Я саме повернувся глянути на Сайлеса Данлена, — він ще дихав, — коли вбили малу дитину Каслтенів. Її тримала на руках десятирічна Дороті Каслтен. Дитину вбили на руках у неї, а її куля навіть не зачепила. Я чув, як казали потім, що куля, мабуть, влучила у фургон, а звідти відскоком ударила в дитину. Просто нещасливий випадок, казали всі, а взагалі-то нам у ямі не загрожувала небезпека.
Коли я знову глянув на Сайлеса Данлена, він уже помер, і я відчув глибоке розчарування, наче ошуканством мене позбавлено цікавого видовища. Досі я ще не бачив навіч, як люди вмирають.
Дороті Каслтен страшенно ридала й лементувала, і то так довго, що заразила й місіс Гейстінгс. Удвох вони зняли такий галас, що батько послав Вота Камінгса довідатись, що сталося, і він плазом дістався до нас.
Густа стрілянина вщухла, тільки-но смеркло, хоч уночі й далі чулися подеколи безладні постріли. Цього разу двох наших було поранено, і їх перенесли в яму. Біла Тайлера було вбито, і, скориставшись із темряви, ми його поховали. Сайлеса Данлена й дитину Каслтенів поховали поруч із першими вбитими.
Цілісіньку ніч люди копали криницю, змінюючи один одного, але докопалися тільки до вологого піску, а води все не було. Декому з чоловіків, що ходили по воду до джерела, пощастило принести кілька відер, але в них стріляли, і коли Джеремі Гопкінсові поранило лівий зап"ясток, від дальших спроб довелося відмовитись.
Настав ранок третього дня, ще гарячіший і сухіший. Ми прокинулися спраглі. Ніхто нічого не варив. У роті так попересихало, що ми не могли їсти. Мати дала мені шматок черствого хліба, я спробував був жувати, але не міг. Стрілянина то розгоралась, то вщухала. Часами до нашого табору летіли сотні пострілів, а то раптом усе стихало й не чулося жодного. Батько раз у раз остерігав наших чоловіків, щоб дарма не стріляли, бо набої у нас кінчалися.
І весь час не припиняли копати криницю. Яма була така глибока, що пісок мусили виймати відрами. Люди, які витягали відра, були незахищені, і одного з них поранило в плече. То був Пітер Бромлі, що поганяв волів у Бладгудовому фургоні, наречений Джейн Бладгуд. Побачивши, що його поранили, вона під пострілами кинулась до нього і завела його в захищене місце. Десь опівдні криниця завалилась і засипала піском двох людей. Заходились їх відкопувати. До Еймоса Вентворта докопались аж за годину. Після цього криницю закріпили дишлями та дошками з дна фургонів і знов узялися копати. Вода не з"являлася, був самий тільки вогкий пісок, хоч заглибилися вже на двадцять футів.
А тим часом у нашій ямі діялося щось жахливе. Діти плакали й просили води, немовлята похрипли, але не переставали кричати. За десять ступнів від нас із матір"ю лежав поранений Роберт Кар. Він був непритомний, бив руками навколо себе та благав води. Серед жінок чимало було не в кращому стані; одні марили з гарячки й проклинали мормонів та індіян. Інші здебільшого молились. Троє сестер Дімдайк разом із своєю матір"ю співали духовні гімни. Ті жінки, що мали малих дітей, брали пісок, що викидали з криниці і обкладали ним своїх голих немовлят, щоб хоч трохи прохолодити й заспокоїти їх.
Двоє братів Ферфаксів не витримали. Вони взяли відра, виповзли з-поза фургонів і прожогом кинулись до джерела. Джайлс не здолав і половини дороги, як упав. Роджер щасливо добіг до джерела й повернувся назад. Він приніс двоє неповних відер, бо вода розхлюпалась дорогою, коли він біг. Коли Джайлс приповз назад, і йому допомогли влізти в яму, він закашлявся, і в нього пішла горлом кров.
Двох неповних відер, звісно, не могло вистачити на всіх, більш як на сто душ, не рахуючи чоловіків. Води дістали тільки немовлята, трохи старші діти й поранені. Мені не припало ні краплі. Мати намочила шматок полотна в кількох ложках води, яку вона дістала для немовляти, й витерла мені рота, — собі вона й цього не зробила, бо дала мені жувати ту мокру полотнину.