Пілат їй заперечив:
— Я вже дізнавався про нього: він не політик. Він мрійник. У нього нема ні краплі бунтарства. Він навіть визнає римські податки.
— Ти все ще не розумієш, — наполягала на своєму Міріам. — Річ не в тім, що він задумав, а в тім, що здійснення його планів робить з нього бунтаря. Я сумніваюся, що він сам передбачає всі наслідки. Цей чоловік — такий небезпечний, як пошесть, тому його й треба знищити.
Джек Лондон, 1916 рік.
— Наскільки я чув, то його можна не боятися, бо він не має ніяких лихих намірів, — зауважив я.
І я розповів, що був свідком, як Ісус зцілив десятьох прокажених у Самарії, коли я їхав до Єрихона.
Пілатова дружина слухала мою розповідь мов зачарована. До нас долинув з вулиці гомін і крик, і ми зрозуміли, що то вояки розганяють натовп.
— І ти, Лодброгу, повірив, що то було чудо? — запитав Пілат. — Що в одну мить у хворих загоїлися всі рани?
Джек Лондон.
— Я бачив їх зціленими. — відповів я. — Я поїхав услід за ними, щоб вочевидь переконатися. На них справді не лишилося й сліду прокази.
— А ти бачив їх хворими? — наполягав Пілат.
Я похитав головою.
— Ні, мені тільки сказали, що вони були хворі, — признався я.
— Але я їх бачив потім, і начебто вони й справді мали проказу.
Вони були мов п"яні. Один сидів на сонці, обмацував своє тіло й дивився, ніби очам своїм не вірив. Він мовчав і ні на що не дивився, тільки на свою шкіру. Він ніби глузду рішивсь: одно сидів на сонці й дивився на своє тіло.
Пілат презирливо всміхнувся. Таку саму посмішку я помітив на устах Міріам. А Пілатова дружина сиділа, мов нежива, ледве дихаючи, й широко розплющеними очима вдивлялась кудись у далечінь.
В розмову втрутився Амбівій:
— Каяфа твердить, — він тільки вчора казав мені це, — ніби той рибалка обіцяє привести на землю бога й створити тут, на землі, нове царство, яким керуватиме сам бог…
— А це означає кінець римському пануванню, — урвав його я.
— У такий спосіб Каяфа й Анна хочуть вплутати до цієї справи Рим, — пояснила Міріам. — Але це неправда. Це вони самі вигадали.