Якби можна було вбивати поглядом, я давно вже був би мертвий. Чимало хто відверто спльовував при моїй появі, і з усіх боків чути було прокльони.
Тепер на мене дивились уже не так, як на диво: мене скорше ненавиділи, бо я носив римські лати. Якби воно інше місто, я наказав би своїм воякам розігнати цих фанатиків. Але це був Єрусалим у найбільший розпал збудливості, це були люди, що не вміли відрізнити ідею держави від ідеї бога.
Садукей Анна добре виконав своє завдання. Хоч що б він і синедріон[49] казали, а простолюд зрозумів їх: винуватець усього — Рим.
Серед натовпу я здибав Міріам. Вона йшла пішки в товаристві самої тільки служниці. В цю неспокійну пору небезпечно було одягатися так, як личило її станові. Через сестру вона поріднилася з Антіпою, а його всі недолюблювали. Тому вона вбралася дуже просто, затуливши обличчя, щоб не відрізнятися від жінок нижчого стану. Але перед моїми очима вона не могла заховати своєї гордої постави й легкої ходи, властивої тільки їй. Ми встигли перемовитися лиш кількома словами, бо почалася така штовханина, що я та мої вояки опинилися в найбільшій гущі. А Міріам заховалася за ріг якогось будинку.
— Ну що, того рибалку спіймано? — запитав я.
— Ні, але він уже біля міського муру. Він під"їхав до Єрусалима на ослі в оточенні великого натовпу. Знайшлися дурні, що вітали його царем Юдеї. Тепер Анна скористається цим і притисне Пілата. Ось побачиш, хоч той рибалка ще не ув"язнений, але вирок йому вже підписано. Він усе одно що мертвий.
— Пілат його не займатиме.
Міріам похитала головою.
— Анна сам про це подбає. Вони поведуть рибалку в синедріон і засудять на смерть. Може, його й каменують.
— Синедріон не має права засуджувати на смерть, — заперечив я.
— Ісус не римлянин, — сказала Міріам, — він єврей. За законом талмуду Ісус підлягає такій карі, бо він порушив божий закон.
— Синедріон не має права, — стояв я на своєму.
— Пілат не проти, щоб синедріон узяв собі таке право.
— Але це буде незаконно, — наполягав я. — Ти ж знаєш, що Рим у таких справах дуже прискіпливий.
— Тоді Анна знайде іншу раду, — всміхнулася Міріам. — Він присилує Пілата розп"ясти його. Так чи інакше, а наслідок буде той самий.
Нова хвиля людей ще дужче здавила нас і наших коней, і колінами ми доторкалися одне одного. Якийсь фанатик упав, і я відчув, що мій кінь наступив на нього й пробує податись назад і стати дибки. Чоловік закричав. Його крик злився зі сповненим ненависті ревом інших людей. Але я ще встиг через плече гукнути Міріам:
— Ти жорстока до людини, що, як ти сказала, не зробила нічого лихого!
— Я жорстока до того зла, що виникне, якщо вона залишиться живою.
Я насилу вчув її слова, бо до мене кинувсь якийсь чоловік, схопив коня за вуздечку й шарпонув мене за ногу, силкуючись стягти додолу. Я нахилився і луснув його по обличчю. Удар був сильний, моя рука затулила йому все лице. Мешканці Єрусалима не звичні були до справжніх ляпасів. Але я так і досі не знаю, чи не скрутив тоді йому в"язів.
Другого дня я знову побачив Міріам, зустрів її на подвір"ї Пілатового палацу. Здавалося, ніби вона марить. Мене вона майже не бачила й не впізнавала. Міріам була така дивна, а її погляд був такий неуважний, що вона нагадувала мені зцілених прокажених у Самарії.