— Микола казав, а той знає більше, ніж ми…
— Нащо мені говорити про те, що в тебе на серці! Когось же пришлють. Звичайно, гарного хлопця!.. Ситуація! Скільки було обговорено, плановано, і все для мене розвалилося, мов хатина під важким танком КВ. Вже не доведеться корчити із себе писаря управи, коли жандармерія зажадає документи, не передати батькові й матері фото Олі з орденом і медаллю. Та що вдієш, Васю…
До кухні зайшли Іван Сергійович і старший лейтенант Оскар, принесли чашки. На плиті тим часом кипів великий чайник і парувала в каструлі каша, що її Оскар заправив тушкованою свининою. Запахло лавровим листом і чорним горошковим перчиком.
Вони сіли, але не як тоді, коли вперше вечеряли у цій хаті. Я між Оскаром і Василем. День 6 листопада був воістину історичний і тому, що це була 26-та річниця пострілу з крейсера «Аврора», і тому, що війська Першого Українського фронту повернули Батьківщині найдавнішу столицю Русі — багатостраждальний Київ. А тут якийсь випадок змінює кермо моєї долі.
Хтось потеленькав у дзвоник. Василь відчинив двері. Увійшов шофер у цивільному одязі й сказав Іванові Сергійовичу:
— Дозвольте?.. Машина вже стоїть на вулиці.
— Хочеш, перекуси? Час ще є. Хай хлопці побудуть разом…
Вже який раз дивувався я оцій зовні суворій, з шрамом на щоці людині. Скільки у полковника батьківського тепла, якого я так мало пізнав, бо батько помер, коли мені було чотирнадцять, та й просто я тоді не помічав цього. Батькове тепло відчуваєш потім, після його смерті, коли виростеш сам. Тепло те, як струм в акумуляторі, віддається довго ще й довго, а може, і все життя, якщо велика сила душі була в батька. Тому кожен порух, кожна фраза Івана Сергійовича, на зразок: «Нехай хлопці побудуть разом», залишається у пам"яті, западає в душу.
— Ви і над тією групою начальник? — запитав я.
— Там інший.
— Угу…
Та ось ми присіли перед дорогою. Я дивився на своє ліжко, дбайливо заправлене Василем, бо так акуратно, як він умів, я не заправляв. Все-таки ота розхристаність, за яку ганяли у запасному полку, відчувалася і на заправленому ліжку. Василь же те робив мені потай, і навіть Іван Сергійович думав, що так заправляю свою постіль я. А може, удавав, що не помітив того чужого старання? Чи вбачав у цьому взаємовиручку на перших сходинках дружби.
На вулиці довго не затримувалися. Обнялися, поплескали один одного по плечу, і я сів у машину. Неймовірно було жаль чомусь Василя. Нащо він говорив про оте передчуття? Невже людина може відчувати свою скору загибель?
— Все буде гаразд, Васю! Оскар! — гукнув я, висунувшись із кабіни, так голосно, що озирнулися прохожі.
Як мені хочеться, щоб у них усе обійшлося добре там, на тім боці, бо це ж несправедливо, коли отакі люди загинуть. Війна! Війна! Скільки ти вже понесла життів людських і скільки ще понесеш, поки наша армія дійде до Талліна, Риги, Вільнюса, Мінська, Кишинева, до Варшави, Праги, Будапешта, Бухареста, Софії, Белграда, Тірани, Відня і… ще й до самого Берліна. Скільки ще не здобутих у бойових операціях столиць! Як ще далеко до західних кордонів СPCP, звідки війна почалася!»
ХЛОПЦІ КУДРЯВОГО
Машиною ми їхали хвилин вісім. Та й ця віддаль здалася мені між Василем, Оскаром і мною неначе між двома фронтами по берегах Балтійського і Чорного морів. «Чи зустрінуся я коли з ними?»
Серце розтинав неймовірний жаль, ніби розлучився з рідними братами. Так негарно на душі ще буває в передчутті біди. Це я пам"ятаю з дитинства. Приснилося 26 травня 1937 року: ураган зірвав дах із хати. А наступного дня, в день екзаменів з української мови у сьомому класі, помер батько. В один день: іспитовий диктант і похорон…
По тротуару я побрів услід за шофером. Незабаром звернули в подвір"я великого, сірого, мов суцільна стіна, бо всі вікна затулено темним папером, чотириповерхового будинку. В одному з під"їздів зупинилися перед дверима на площадці другого поверху. Шофер натиснув кнопку електродзвінка. Двері відчинилися, і водій сказав:
— Тут ваша нова домівка, товаришу старший лейтенант! Хай щастить!..