Галка

У цю мить позаду дружно вдарили гармати. Навкруг заревіло, застугоніло. Мамонько витер автомат рукавом, дивлячись на бійців, що збиралися вилазити з окопу.

— В атаку! Впе-ред! — заволав за кільканадцять кроків командир роти.

Клич підхопили командири взводів. І ось уже загорланив мічман Непран:

— Полундра! Вперед!

Солдати, понасувавши зелені каски на самі очі, вилазили а окопів. Їх вів уперед клич: «В атаку! Ура!»

Біг і Мамонько. З-під низько насунутої на очі каски він бачив невеликий шмат землі, зритий воронками. Всюди розкиданий хворост: то залишки після чагарників. Ось розкидані понівечені каски. А ще далі — й самі німецькі солдати в окопах. Той лежить, скорчившись у три погибелі, той розпластався на дні окопу.

В червоноармійців безупину стріляли фашистські міномети і кулемети. І всі, біжучи, хто свідомо, хто бездумно, а хто з переляку, гукали «урра!».

Мамонько теж біг і кричав. Йому здалося, що коли він виживе в оці хвилини, то залишиться живим на довгі місяці війни, на роки й десятиріччя. Байдуже, що буде потім, аби жити! Байдуже, хто переможе, аби жити!

Сам того не помічаючи, Мамонько перший досяг ворожої траншеї і вскочив у неї, ледве не наступивши ногами на вбитого німця. За ним бігли свої, перестрибуючи через окоп, бігли далі, вперед, куди кликала їх команда ротного і мічмана Непрана.

Не встиг Мамонько віддихатися, як вигук Непрана:

— Полундра, Мамонько! Вперед, друже!..

Довелося вилізти з окопу й знову опинитися поруч з Охріменком і Овчаренком. «Дивно! — встиг подумати Мамонько. — В клекотінні цього пекла суворий мічман гукнув: «Вперед, друже!..» Себто він, Мамонько, — друг Непрану, Охріменку, Овчаренку й усім, усім, котрі ще були на ногах і котрі падали, скошені німецькими кулями, осколками.

Атака тривала. Червоноармійці вже, певне, долали другу чи й третю сотню метрів. Пройти триста метрів тут — це все одно, що десь там, на підступах до Дніпра, тридцять кілометрів. Так думав старший сержант Мамонько, котрий був просто впевнений, що всюди воювати легше, ніж тут, під Синявиним, куди занесла його зла і примхлива доля.

За спиною Мамонько відчував гарячий подих другої лави червоноармійців. Атака не повинна б захлинутися, бо є наслідком активних триденних боїв, які тут точилися.

— Ур-а-а!

А німці стріляли. І найдошкульніше по відділенню Непрана. Так було насправді, а не лише здалося Мамоньку. Стріляв кулемет з укопаного німецького танка. Кілька чоловік впало вбитими і тяжко пораненими. Довелося залягти.

— Пельку б заткнути танку! — сказав Непран.

Колишні телефоністи батареї балтійців Охріменко й Овчаренко перезирнулися. Їм уже доводилося «затикати» пельку німецьким кулеметникам ще на Кінгісеппському напрямку в липні сорок першого. Але тоді німці били не з броньованого укриття. Мамонько намагався прочитати, що ж було у тих поглядах? Немов змовилися, обидва витягли гранати, обидва поповзли у напрямку чагарників, між якими росли трава і мох. Дивно, як той зелений острівець обминули снаряди і міни. Навколо ж простелялася переорана вибухами земля…

Старший сержант Мамонько поповз за Охріменком і Овчаренком. Немов магнітом його манив зелений острівець, ніби то був рай серед пекла. Сюди кулеметні черги з танка не досягали. Кулеметники або ж не бачили крізь щілини з танка. Охріменка, Овчаренка й Мамонька, або ж обмежений у них був сектор обстрілу.

Проповзли кільканадцять метрів. Воронки, у яких передихали, залиті іржавою водою. Охріменко й Овчаренко підготували по три зв"язаних гранати. Підлізти б поближче й кинути під башту, з якої строчив кулемет. Лежачи не кинеш!.. Ще проповзли, огинаючи танк збоку. Вже. з п"ятнадцять кроків залишилося до танка.